Після того, як Кант відкрив категорії, він проаналізував елементи пізнавальної здібності. Ними є власне розсудок, здібність до судження і розум, яким відповідають процедури створення понять, суджень і умовиводів. Усі разом їх можна назвати розсудком у широкому значенні слова. Ми не будемо деталізувати цей напрямок кантівських студій, скажемо лише підсумково, що філософ по-своєму вирішив проблему можливості математики, природознавства і метафізики. Синтетичні судження математики спираються на чисте спостерігання простору (геометрія) і часу (арифметика). Природознавство спирається на досвід, в якому поєднується природна даність явищ і чисті форми мислення (розсудку). Метафізика теж можлива, але лише як система всіх принципів теоретичного пізнання розумом з допомогою понять, або як система чистої теоретичної філософії. Ця метафізика стосується виявлення умов можливого досвіду. Та залишається ще одне питання, якому Кант готує негативну відповідь: чи можлива метафізика позачуттєвого?
У “Критиці чистого розуму” цьому присвячено розділ трансцендентальної діалектики. Сфера діалектики - логіка “видимості”, “подоби”, але взято до уваги не емпіричну видимість, коли, наприклад, ложка в склянці води здається зламаною, а видимість трансцендентальну, котра зовсім виводить нас за межі емпіричного використання категорій, схиляє до пошуку позірних цілей. Канту треба з’ясувати: як виникають такі судження, що тягнуть за межі досвіду, спонукають нас до їх безнадійного використання по аналогії з судженнями досвіду. Такі помилкові судження філософ називає трансцендентними, яким відповідає трансцендентний також предмет судження, тобто такий, що не має корелята в досвіді. Щоб дослідити витоки трансцендентних суджень, Кант переходить до розгляду власне розуму - відносно самостійної інстанції людської пізнавальної діяльності.
У трансцендентальній діалектиці Кант прагне дослідити розум як продуцента деяких принципів (загальних умов) для досягнення вищої єдності розсудкових знань. Саме тому він і підкреслює: "... тут ми відрізняємо розум від розсудку тим, що називаємо розум спроможністю [творення] принципів”[156]. У цій функції розум ніколи не спрямовується безпосередньо на досвід або на предмет, він завжди має справу з розсудком, надаючи знанням єдність розуму. Розсудок по відношенню до многовиду спостережень теж створював єдність через правила. Але і сам по собі розсудок для власної гармонії з собою вимагає єдності. Розум і постачає розсудку вищі принципи для досягнення бажаної єдності. Ясна річ, що такі принципи аж ніяк не стосуються предметів, об’єктів, вони - тільки суб’єктивний закон управління тим, що має розсудок.
Принципи розуму пов’язані з його ідеями, випливають з них. “Під ідеєю я розумію, - пояснює Кант, - таке необхідне розумове поняття, для якого в чуттях не може бути даний адекватний предмет”[157]. Інакше кажучи, інстанція розуму не створює ніяких понять, ідеї то є категорії розсудку, розширені до такого вигляду, щоб вони мали абсолютну повноту емпіричного синтезу до безумовного. Справа в тому, що розсудок (за самою природою логіки мислення) завжди переходить від одного обумовленого до іншого і намагається закінчити цей ряд чимось останнім, абсолютно безумовним. Безумовне і пропонує нам розум у вигляді ідей, які Кант зводить у три класи:
1) абсолютна єдність мислячого суб’єкта (предмет психології);
2) абсолютна єдність ряду умов явищ (предмет космології);
3) абсолютна єдність умов усіх предметів мислення (предмет теології).
Звідси врешті-решт виходить, що чистий розум дає ідеї душі, світу та Бога. Ідея розуму, з одного боку, вказує на фінальну інстанцію послідовного руху пізнання від кожного чергового обумовленого до безумовного, щоб досягти повного поняття об’єкта. А з іншого боку, вона приписує правило, як треба просуватися до безумовного, хоч воно й ніколи не досягається. Ідеї мають лише регулятивне вживання, вони немов цілі, на які спрямоване пізнання. Але вони недосяжні, бо розсудок сягає за межі досвіду. Кант показує, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, він ілюструє цю тезу, звертаючись до суперечливого характеру суджень про предмети видимості. Оскільки тут стикаються суперечливі положення, Кант називає їх антиноміями.