Порушену Вами проблему однозначно вже вирішено! Згадайте плакат часів Другої світової війни: «Папа, убей немца!» Будете заперечувати? Говорити, що це несправедливо? Адже серед них були порядні люди? Скажете, що зараз зовсім інша ситуація, зараз мир. А я скажу: «мир» після поразки!
Сьогодні кожний «мирний» російськомовний росіянин несе нам загрозу: він розмовляє російською мовою на вулицях і в державних установах, він змушує малоросів у його присутності говорити «на общепонятном», веде документацію скрізь російською мовою. Що вже говорити про політично активних росіян, об'єднаних в РДК, «Русь», «Союз коммунистов Украины», котрі борються за закріплення свого привілейного стану в Україні, стають рушійною силою сепаратистського руху?! Росіянин же у війську, СБУ, міліції — особливо небезпечний, бо озброєний і керує озброєними людьми.
Тепер щодо третьої Вашої тези — про необхідність інтелектуалізації націоналістичного руху. Зрозуміло, що ми не проти, аби на сторінках патріотичних видань друкувалися високоосвічені люди — професійні політологи, економісти, соціологи. Але чи варто так наполегливо робити на цьому наголос? Чи варто ставити цю проблему як найголовнішу? У Вашому листі весь час повторюється: «Первинним є інтелект, для того, щоб наша ідея перемогла, український націоналізм повинен бути не примітивним, печерним, а інтелектуальним».
Нічого подібного! Інтелект завжди був знаряддям волі, її адвокатом. Розум завжди обслуговував інстинкти. Тому й український націоналізм апелює насамперед до почуттів, емоцій, інстинктів поневоленого народу. Апелює зрозумілою мовою, однозначними поняттями.
Чи варто якимось абстрактними, «високоінтелектуальними» категоріями доводити українському селянинові, що непогано було б побудувати свою державу? Чи не природно звертатися до його ображених національних почуттів? Адже не розум підказує людині, що вона голодна, що їй холодно, вогко, темно, тісно, невільно, що краще бути не у в'язниці, а на волі. Розум може обманути, посіяти сумнів в доцільності жертв на шляху до свободи.
Хіба не розум підказує, що шлях до визволення — це шлях крові, війни?
Хіба не розум підказує, що не можуть бути усі росіяни поганими, адже серед них обов'язково знайдуться чудові люди, прекрасні спеціалісти, турботливі та люблячі батьки? Вони ж не винні, що їх «використала» Москва, мільйонами спрямувавши в Україну. А жиди? Хіба може таке бути, щоб всі жиди не любили українців? А скільки жидів голосували за вільну Україну! Одна чернівецька жидівка, щоправда, уточнила — голосували за вільну від таких, як ми, вільну від українських націоналістів.
Отже, розум може обманути, а чи може обманути інстинкт? Хіба не хоче кожен підсвідомо, інстинктивно бути сильним, бути зверху, бути господарем своєї землі, держави? Особливо багатообіцяючі ці почуття у тубільців, місцевих, які знають кожну стежинку у своєму лісі, кожну яругу, полонину.
І, хоч ягід у горах багато, навряд чи комусь із українців захочеться, щоб в найзаповіднішому куточку Карпат кацапеня радісно верещало: «Папа, іді сюда, здєсь так многа-а ма-алі-іни!!!»
Погодьтеся: своє, національне середовище конче необхідне людині. Хочеться не чути щохвилини чужинецької мови… А коли з кожної шпаринки споглядає за тобою око приходька, то яке б воно не було голубе, яким би високоосвіченим і набожним не був цей чужинець, щонайменше хочеться в це око чимось зацідити. І хай підказує розум: «Це зле, не кидай в москаля каменюку. Може він щиро вважає тебе своїм братом?» Маємо відкинути сумніви, навіяні розумом!
Що ж до закидів у певній «низькопробності», яка проявилася в нашій згадці про таких «друзів» українського народу як «Світлана Ослоущенко» та «Д. Падличко», то коли йде боротьба за виживання, то чи варто бідкатися, що якийсь метод боротьби вульгарний чи жорстокий? Якщо перед тобою вороги, вони мають бути знищені, скомпрометовані, вигнані… Остроущенко та Павличко завжди служили російському окупаційному режимові в Україні, закріплювали панування чужинців, а сьогодні виступають за ядерне роззброєння України…
Тепер про причини ваших сумнівів щодо нашої політичної лінії.
Ви любите своє — в цьому сумнівів нема. Але ж до чужого Ви ставитеся ще краще! Ви пишете: «Та й зрештою, українська нація далеко не сама культурніша серед інших. І саме такі методи діяльності не додають нам культури, не підносять на вищий щабель цивілізованності. І дуже жаль, що українці не такі, як німці, англійці чи японці».
Та навіть, коли б так було, все одно патріот український скаже: моє краще! Навіщо ж вивишувати чуже над своїм?! Час позбавитися комплексу провінціалізму!
Та й про яку цивілізацію Ви говорите, на кого закликаєте рівнятися? Західна цивілізація — це маскультура, яка нівелює особистість, перетворює націю в масу егоїстичних споживачів.
Чи варто нам, народу зі великою культурою, «тягнутися» до західної розпусної цивілізації?! Сама лиш постановка питання, що ми, українці, повинні на когось рівнятися, свідчить про Ваш глибинний провінціалізм, готовність бути вічно другим.
Ви повинні переосмислити свої переконання. Коли ж ми переможемо, тоді і я переосмислю свої: у новій епосі, епосі відновленої могутньої української націократичної держави, не буде потреби говорити все те, про що я писав Вам у своєму листі.
1993 р.,
Славсько.
Профанація слова, девальвація дії
Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, «ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ — «Самостійну Україну».
Хіба треба до слова «самостійний» ще якийсь прикметник?!
Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність — їм не вірилося, що у слові «самостійна» все є.
Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!
Бо незалежність Японії є самозрозумілою.
А у нас, українців, ні. Говоримо «самостійнає, а про себе: «не зовсім ще». Стверджуємо гордо: «Ми — велика нація», а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: «Соборна Україна», а подумки згоджуємось на сучасні кордони.
Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних — і беззмістовних! — слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.
А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.
І захотів її.
А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова «українська соборна самостійна держава» «дещо» інший зміст?
Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.
А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом — і гнобителя, і гнобленого.
Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!
Замість будувати силові структури — переконували ворогів бути хорошими, не стріляти «в своїх братів і сестер», не бити кийками «своїх матерів».
Замість будувати каральні структури — закликали: «Обнімімося, братаймося!» і переконували ворогів любити Україну, «нашу спільну неньку». Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!
За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.
Вони навчилися говорити і нічого не казати.
Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.
Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.
Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?
Сьогодні вони продовжують — хоч час вже помовчати! — повторювати затріпані слова про «суверенну, самостійну, вільну Україну» і необхідність економічних реформ, які «все вирішать».