«Бути голосом, волаючим в пустині без відгуку, невесело», — так оцінювала своє перебування серед малоросійської пустелі велика Леся Українка.
«Вмира без відгуку мій крик», — луною озивався Олександр Олесь.
Чи творчість їхня не доходила до народу чи народ виявився байдужим до своїх пророків, але факт лишається фактом: маси тільки чули про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, але не знають їх. Що вже говорити про менш відомих національних героїв, які так і не стали національними авторитетами?! Міхновський, Болбочан, Липинський, Донцов, Стус, Ліна Костенко лишаються незнаними.
Як достукатися, як донести національну правду до тих, хто не слухає, не читає, не хоче знати нічого свого? До тих, кому чуже рідніше? До тих українців за походженням, які захоплюються героями чужих, ворожих народів — Леніним, Сталіним, Жуковим, Шварцнеґером, Пугачовой, Сталоне?.. До тих, кому ближче зрадники України, ніж її герої?!
Однією з причин поразок національно-визвольного руху є те, що в нашому, українському таборі завжди була присутня зрада.
Що лежало в основі цього феномену: невіра у власні сили, надмірна любов до чужого чи страх перед небезпекою, яку ніс ворог? Очевидно, і те, і інше. Але в першу чергу — відсутність патріотизму. Людині, позбавленій ідеальної чесноти вболівання за рідний край, значно легше зрадити цей край. Оскільки в такій людині розвинений потяг до матеріального, то якщо їй запропонують достатню винагороду, вона залюбки зрадить.
Винагорода — справа приємна і людина, зациклена на матеріальному, з нетерпінням чекатиме її, навіть наближатиме ту щасливу мить, коли окупант оплатить чергову зраду.
Зрада прийшла в Україну з верхів.
Місцевих, провінційних лідерів чи не перших спокушали зрадити Батьківщину, обіцяючи наблизити до передпокоїв «справжньої» еліти.
Наш національний герой єван Мазепа таки служив поневолювачам — спочатку в королівських передпокоях Варшави, потім царських, московських. Павло Полуботок під час Полтавської битви зрадив Мазепу, який підняв антиросійський прапор національно-визвольного повстання. Потім Полуботок продовжив справу Мазепи, але вже було пізно. Влітку 1917 року майбутній полководець Симон Петлюра доклав зусиль, щоб не було української армії — в найвідповідальніший момент на З'їзді українських вояків він став на бік москвофіла, руйнівника української армії В. Винниченка проти Миколи Міхновського, будівничого українського війська. Через півроку Петлюра продовжив справу Міхновського, але час був втрачений: війська Муравйова стояли під стінами беззбройного Києва.
В наступні роки українці в лавах совєтської армії, НКВД, стрибків, Спілки письменників України, КГБ громили українство, нищили українців-самостійників.
Українець Ярослав Галан боровся проти українського націоналізму — визвольної ідеології українців.
Українці підняли руку на своїх братів по зброї — Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського, провідників протибільшовицького підпілля Волині Куца, Шульгу і Шубського, убили юних націоналістів Гадуса, Федіва та інших.
Українець Богдан Сташинський вбив українських лідерів Ребета та Бандеру, а потім покаявся.
Операцією знищення Романа Шухевича керував українець.
«Ці вбивства, — за словами Олени Теліги, — це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації!»
В 60-ті роки ХХ ст. Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Леонід Кравчук, Михайло Косів, Іван Білас громили ОУН-УПА, українську церкву.
Нині вони виступають за українську державу. Чи не запізно прийшло прозріння? І чи прозріння це?!
А скільки українців до останньої краплі крові боролись проти своєї Батьківщини?!
Хотілося, щоб слово «зрада» і «зрадник» ніколи не вживалися до українців. Для цього треба, не очікуючи громадського осуду, карати всіх відступників від України, карати жорстоко, так, щоб у других відбити спокусу зради.
Українських же героїв та їхні подвиги треба славити, романтизувати, ідеалізувати.
Вірю: прийде козак, який кине зерна, що зійдуть і в пустелі!
Серпень 1994 року,
Крим.
Оспівуймо українське насильство!
Чому значна частина людей, насамперед молоді, захоплюється фільмами, в яких пропагується насильство? Чому юнаки і юначки радіють, коли бачать як парує кров, висловлюють захоплення, коли удар виявляється смертельним?
Чому вони хочуть бути схожими на тих, хто вбиває? Відповідь проста: світ шанує сильних, тих, хто зверху, тих, хто може вбити. А молодь хоче бути сильною, хоче бути зверху. Тому вона дивиться американські та російські фільми, які вчать бути зверху.
Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема.
А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію?
Досить наголошувати на гостинності, доброзичливості українців. Не треба говорити, що ми не вміємо нападати першими!
В історії українського народу є прекрасні епізоди перемог над ворогом.
Згадаймо криваві перемоги Хмельницького, Виговського, Сірка, Болбочана, Шухевича… Невже не можна зняти фільм про перемогу євана Виговського над росіянами під Конотопом, про визвольні походи Сірка і Болбочана на Крим, про Перший Зимовий похід на окуповану росіянами Україну, про отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва, серіал про Холодноярську республіку, про Українську Повстанську Армію?! Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати гонтою, Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-«визволителю», випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..
Досить сліз, плачів та самогубств за Україну! Поки не втопилися в сльозах, творімо український кіноепос, оспівуймо українську героїку, яка пробудить навіть у зросійщених українців гордість за славну силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити подвиги попередніх поколінь.
Якщо ми дійсно хочемо української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!
Пригадую епізод з книги «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, коли повстанці впіймали жида-чекіста «Йослика», який відзначився масовими вбивствами українських селян. І ось тепер прийшла його черга — він потрапив до рук батька забитого ним сімейства. Юрій Горліс-Горський до подробиць описав як повстанець жорстоко катував жида і, врешті-решт, закатував його. Горліс-Горський знехтував т. зв. пристойністю і не поставив три крапки, де інші, менш мужні автори, сором'язливо обривали розповідь.
Сучасні автори, кінорежисери та сценаристи повинні зрозуміти, що їхнім обов'язком є не тільки довести неминучість кари ворогам України, а й описати як ця кара здійснюватиметься. Потенційний ворог, побачивши сцену мордувань «Йослика», здригнеться, уявивши себе на його місці і задумається: а чи варто себе підставляти під небезпеку розплати?
На жаль, «Холодний Яр» Горліса-Горського — виняток. Сьогодні пересічний житель України має можливість переглянути фільм чи книгу, яка прославляє зрадників України, в ліпшому разі — апологетизує українські жертви, мазохістські оповідає про страждання українського народу, голодомори, ледь не радісно виставляє напоказ наші виразки, хвороби, нещастя… І тільки деякі українські видання, такі як «Незборима нація», «Шлях перемоги» та деякі інші прославляють героїку українства, виховують у юнаків потяг до зброї, романтизують пролиття чужої, ворожої крові. А фільмів на таку тему зовсім немає…
Без насильства України не побудуємо. Ніколи ворог із доброї ласки не віддасть те, що завоював, за що проливав свою кров.
Після того, як ми силою заберемо у ворога Україну, боротьба не завершиться, адже після кожної окупації лишаються постколоніальні проблеми: агентурна мережа, залишені напризволяще колаборанти, сексоти, продукт російської колоніальної системи: злочинці і збоченці.