Становище, в якому опинився Клаас, ні для кого не було таємницею. На ганьбу роду людському в Дуе не знайшлося і двох великодушних сердець, котрі віддали б шану наполегливості геніального вченого. Для всього суспільства Валтасар був людиною, що її слід віддати під опіку, поганим батьком, який розтринькав шість маетностей і кілька мільйонів франків, схибленим, котрий шукав філософського каменя в дев’ятнадцятому сторіччі — у сторіччі просвіти, безвір’я... і такого іншого. Його паплюжили, затаврували прізвиськом «алхімік», кидали йому в обличчя слова: «Ви тільки гляньте — він хоче робити золото!» Хай не звучить хвала нашому сторіччю — адже й тепер, як і в усі інші часи, талант гине, оточений байдужістю, не менш брутальною, ніж у ті епохи, коли померли Данте, Сервантес, Тассо е tutti quanti[16]. Народи оцінюють творіння генія ще пізніше, ніж королі.
Таке ставлення до Клааса непомітно просочилося з вищого товариства Дуе в кола буржуазні, а звідти — до простолюду. Отже, сімдесятирічний хімік викликав глибоку жалість у людей освічених, глузливу цікавість — у народу; ці два почуття, по суті, виражають ту саму зневагу, те саме vae victis[17], яким жбурляє у великих людей юрба, бачачи їх приниженими. Чимало городян приходили до Клаасового дому, щоб повитріщатися на вікно того горища, де розвіялося з димом стільки золота і вугілля. Коли Валтасар ішов вулицею, на нього показували пальцем; не раз, побачивши його, який-небудь простолюдин або малий хлопчак кидав слово насмішки або жалості; проте Мюлькіньє з обачності переказував своєму панові ці слова як хвалу і міг дурити його безкарно. Бо хоч Валтасарові очі й зберегли ту зіркість, якою наділяє звичка до глибоких роздумів, слух у нього ослаб. Багато хто з селян, людей грубих і забобонних, вважав старого вченого чаклуном. Шляхетний, знаменитий дім Клаасів у передмістях та селах називали не інакше, як «оселею чорта». Усе, навіть обличчя Мюлькіньє, давало привід до поширення безглуздих небилиць про хазяїна цього дому. І коли бідолашний старий ілот ішов на базар по харч насущний, що його він намагався купити якнайдешевше, то за ті самі гроші йому діставалася ще й порція добірної щедрої лайки, і він мав тільки радіти, коли та чи інша забобонна торговка не відмовлялася продати йому вбогі припаси зі страху занапастити душу спілкуванням із служителем пекла. Отже, все місто було, по суті, вороже налаштоване до великого вченого та його товариша. Цьому сприяла й жалюгідна одіж обох старих: вони вдягалися, мов ті сором’язливі бідняки, які сяк-так зберігають зовнішню охайність і ще не осмілюються просити милостиню. Рано чи пізно хтось міг образити двох старих просто на вулиці. П’єркен розумів, якою ганьбою для родини була б сцена прилюдного глузування, і, коли тесть виходив на прогулянку, посилав двох-трьох слуг, що віддалік оточували його для охорони, бо, зрештою, Липнева революція не сприяла зміцненню в простолюді шанобливості до хай там кого.
Через фатальну випадковість, яку годі пояснити, Клаас і Мюлькіньє, вийшовши дуже рано з дому, обманули таємну сторожу П’єркенів і опинилися в місті самі-одні. Уже повертаючись із прогулянки, вони всілися на лаву на майдані Святого Якова погрітися на сонечку. Через майдан проходили діти, одні — в школу, інші — в колеж. Помітивши здалеку двох беззахисних старих дідів, чиї обличчя повеселішали на сонці, діти заговорили про них. А діти швидко переходять від балачки до сміху і від сміху до всяких витівок, жорстокості яких вони просто не усвідомлюють. Семеро чи восьмеро, які підійшли першими, зупинилися віддалік і стали роздивлятися старих, пирскаючи від сміху, чим привернули увагу Мюлькіньє.
— Бачиш отого з головою наче коліно?
— Бачу.
— Так от, він і народився вченим, щоб ти знав.
— Тато каже, він робить золото, — втрутився до розмови третій.
— Яким місцем? Цим чи отим? — запитав четвертий, тицьнувши пальцем у лоб, а потім глузливо показавши на ту частину тіла, яку так часто показують один одному школярі на знак зневаги.
Найменший з ватаги, який тримав у руках кошичка з провізією і злизував масло з хліба, наївно підійшов до лави і спитав у Мюлькіньє:
— А правда, що ви робите перли й алмази?
— Правда, солдатику, — відповів Мюлькіньє, усміхнувшись і поплескавши його по щоці. — Дамо й тобі, коли станеш ученим.
— І нам, і нам дайте! — хором вигукнули діти.
Школярі підбігли до лави і, мов табунець пташок, оточили хіміків. Валтасар, заглиблений у роздуми, від яких його відірвали ці крики, раптом із таким подивом розглянувся навкруги, що діти вибухнули сміхом.