— Щасливець! — вигукнув Кастаньє. — Він помер, переконаний, що його візьмуть на небо.
В одну мить величезний переворот відбувся в душі касира. Побувши кілька днів демоном, він знову став тільки людиною, втіленням того первісного гріха, про який розповідають усі космогонії. Але знову ставши малим на вигляд, він здобув основу величі, адже тепер він був загартований нескінченністю. Володіючи демонською могутністю, він осягнув могутність божественну. Небесного блаженства він прагнув тепер сильніше, аніж колись жадав земних утіх, які так швидко вичерпав. Радощі, що 'їх обіцяє демон, — це ті ж таки земні радощі, хоч і збільшені в розмірі, а небесні насолоди не мають меж. І ось він повірив у Бога. Слово, що віддавало йому всі скарби світу, втратило для нього будь-який інтерес, та й самі ці скарби видалися йому нікчемними, як просте каменюччя в очах знавця діамантів; вони здавалися жалюгідним непотребом у порівнянні з вічною красою життя небесного. Мирські блага стали в його очах прокляттям. В безодню мороку й похмурих думок поринув він, слухаючи похоронну відправу по Мельмоту. «Dies irae»[18] настрашило його. У всій його величі він збагнув цей крик розкаяної душі, що тремтить перед усемогутністю Божою. Святий Дух спопеляв його, як вогонь спопеляє солому. Сльози текли у нього з очей.
— Ви родич небіжчикові? — спитав церковний сторож.
— Спадкоємець, — відповів Кастаньє.
— Пожертвуйте на причт, — звернувся до нього воротар.
— Ні, — сказав касир, що не хотів давати церкві дияволових грошей.
— На вбогих!
— Ні!
— На оновлення храму!
— Ні!
— На каплицю Діви Марії!
— Ні!
— На семінарію!
— Ні!
І Кастаньє пішов, щоб не приваблювати роздратованих поглядів служителів церкви.
«Чому люди спорудили ці грандіозні собори, що їх я бачив безліч по всій країні? — подумав він. — Якщо стільки людей у всі часи живуть одним почуттям, воно має бути на чомусь засноване».
«Для тебе Бог — «щось»? — кричала його душа. — Бог — це Бог! Бог! Бог!»
Це слово, яке повторював внутрішній голос, пригнічувало його, але відчуття жаху пом’якшилося, коли пролунали далекі акорди чарівної музики, яка невиразно вчувалася йому й раніше. Він подумав, що це до нього долинає церковний спів, й окинув поглядом портал храму. Але, уважно прислухавшись, він помітив, що звуки чулися йому зусібіч; він подивився на майдан — музикантів там не було. Ця мелодія вносила йому в душу поезію блакиті й далеке сяйво надії, але водночас і загострювала муки сумління, що терзали бідолашного грішника. Кастаньє поплентав паризькими вулицями, як плентає людина, пригнічена тяжким горем. Він дивився на все невидющими очима, він ішов навмання, як безтурботний гультяй; без причини зупинявся, заговорював сам до себе й не турбувався про те, що його може вдарити дошкою або зачепити колесом екіпажа. Каяття непомітно занурювало його в стан благодаті, коли людське серце то болісно стискається, то тремтить від ніжності. Незабаром на його обличчі з’явився, як і в Мельмота, вираз величі, але водночас і вираз неуважності, холодний вираз смутку, мов у людини, пригніченої розпачем; його охопив гарячковий трепет, який вселяє надія, але найдужче — відраза до всіх благ нікчемного поцейбічного світу. У глибині його очей, що лякали своїм блиском, зачаїлася смиренна молитва. Він страждав від усвідомлення своєї могутності. Його тіло зігнулося від бурхливого хвилювання душі — так поривчастий вітер гне додолу високі ялини. Як і його попередник, він не міг відмовитися від життя, бо не хотів померти слугою пекла. Його муки ставали нестерпними.