— Коли я хочу, я опускаю на очі вуаль, — казав він мені своєю особливою мовою, якій його невичерпна пам’ять надавала виняткової оригінальності. — І тоді я раптом заглиблююсь у самого себе й ніби опиняюсь у темній кімнаті, де явища природи відтворюються в чистішій формі, аніж та, в якій вони спочатку з’явилися перед моїми зовнішніми чуттями.
Коли Луї виповнилося дванадцять років, його уява надзвичайно розвинулася внаслідок постійного застосування всіх його здібностей, і це дозволяло йому здобувати таке точне уявлення про речі, які він пізнавав лише з книжок, що відповідний образ не міг би закарбуватися в його душі чіткіше, навіть якби він спостерігав його в природі. Можливо, він досягав цього завдяки аналогіям, а може, був обдарований другим зором, яким охоплював геть усе.
— Читаючи про битву під Аустерліцем, — одного разу сказав мені він, — я бачив її в усіх подробицях. Гарматні залпи, крики воїнів так виразно лунали в моїх вухах, аж у мене все холонуло всередині; я вдихав запах пороху, я чув іржання коней і голоси людей; я милувався рівниною, на якій билися озброєні народи, так ніби стояв на Сантонському пагорбі. Це видовище здалося мені не менш моторошним, ніж видіння Апокаліпсису.
Коли Луї цілком віддавався читанню, він ніби переставав жити фізичним життям й існував лише посеред яскравих спалахів своєї уяви, причому обрії його внутрішнього світу неймовірно розширювалися; він, за його власним висловом, «долав простір». Але я не хочу забігати наперед, оповідаючи, як розвивався його інтелект. Я й так уже несамохіть порушив порядок, у якому повинен би переказати історію цієї людини, котра всю свою діяльність перенесла в царину думки, як ото інші віддають усе своє життя діяльності.
Його просто-таки невтримно вабило до творів містичного змісту.
— Abyssus abissum[12], — казав він мені.
Наш дух — безодня, і йому подобається поринати в інші безодні. Діти, дорослі, старі діди — усі ми захоплюємося таємницями, хоч би в якому вигляді вони нам являлися.
Для Луї Ламбера така схильність була фатальною, якщо, звісно, судити його життя за звичайними законами, тобто оцінювати щастя іншої людини за власною міркою або залежно від суспільних забобонів. Цей потяг до потойбічного — або, як він висловлювався, цей mens divinior[13] — розвинувся, можливо, завдяки впливу книжок, прочитаних у дядька. Тему Біблії продовжили для нього свята Тереза і пані Гюйон, їм віддав він перші плоди свого рано сформованого розуму, і вони пробудили в його душі той живий відгук, виявом і наслідком якого стає екстаз. Вивчення цих високих тем, ця схильність піднесли йому серце, очистили його, ушляхетнили, розвинули в ньому пристрасть до божественного й обдарували його почуттям майже жіночої витонченості, якої інстинктивно набувають усі великі люди; можливо, найвищим проявом їхнього духу є притаманна саме жінці потреба самовідданості, але перенесена у вищі сфери. Завдяки цим своїм першим враженням Луї зберіг у колежі чистоту духу. Ця шляхетна невинність почуттів неминуче призвела до посилення жару в його крові й до вигострення можливостей його думки.
Баронеса де Сталь, вислана з Парижа й позбавлена права жити ближче ніж за сорок льє від столиці, вирішила провести кілька місяців вигнання в маєтку, розташованому поблизу Ван-дома. Прогулюючись одного разу в парку, вона побачила на узліссі чинбаревого сина, хлопчину, вбраного майже в лахміття, який сидів, захопившись читанням. То був переклад книжки «Небо і пекло». В ті часи на всю французьку імперію тільки Сен-Мартен, де Жане та кілька французьких письменників, наполовину німців за походженням, знали ім’я Сведенборга. Вкрай здивована, пані де Сталь з притаманною їй різкістю, яку вона завжди підкреслювала у своїх запитаннях, поглядах і жестах, узяла книжку; потім, кинувши погляд на Ламбера, запитала:
— Хіба ти це розумієш?
— А ви молитеся Богу? — відповів хлопчик запитанням на запитання.
— Ну... звичайно.
— І ви його розумієте?
Приголомшена баронеса на мить заніміла, а тоді сіла біля Ламбера і стала з ним розмовляти. На жаль, моя пам’ять, хоч узагалі непогана, не може рівнятися з пам’яттю Луї, і я геть забув, про що вони там говорили, крім перших слів. Та розмова дуже вразила баронесу де Сталь; повернувшись до свого замку, вона мовчала, хоч потреба висловитись у неї завжди виливалася цілими потоками красномовства; вона здавалася вельми стурбованою після зустрічі з Луї. Єдиний із досі живих свідків, котрий зберіг спогад про ту подію і котрого я розпитував, щоб узнати бодай кілька слів із тих, які вихопилися тоді в пані де Сталь, насилу пригадав, що баронеса казала про Ламбера: «Це справжній ясновидець». В очах світського товариства Луї не виправдав чудових сподівань своєї заступниці. Її тимчасову прихильність до нього пояснювали жіночою примхою, однією з фантазій, властивих митцям. Як казала пані де Сталь, вона хотіла визволити Луї Ламбера з-під влади імператора і з-під влади церкви, щоб він міг віддатися високій меті, яка була йому призначена. Він здався їй таким собі новим Мойсеєм, врятованим із води. Перед від’їздом вона доручила одному зі своїх друзів, панові де Корбіньї, який був тоді префектом у Блуа, в належний час помістити її Мойсея у Вандомський колеж; потім вона, очевидно, забула про нього.