Йому назустріч зі школи вибігає дівчина та кидається в обійми. Цю дівчину я вже точно впізнаю. Безпомилково. Це — Майя Верболаз.
Зненацька біля мене виростає Гюрза і, посіпуючи носом, невдоволено каже:
— Дарино Миколаївно, добридень! Де ви є? Вас ніяк не можуть знайти. Секретарка вже всі ноги збила. Вас уже втретє кличуть до телефону. Будьте люб’язні, підійдіть до вчительської.
— Я… — намагаюся захиститися, але Гюрза, змірявши мене зневажливим поглядом, вже гордо крокує повз мене, презирливо похитуючи стегнами.
Заходжу до вчительської, слухавка лежить біля старезного, ще з диском, телефону. Прикладаю до вуха.
— Алло! Дарина Миколаївна слухає!
— Доброго дня! Вас турбує професор Верболаз. Іван Григорович. Ви мене пам’ятаєте? Кх‑х.
— Так, — ледве встигаю вставити.
— Я батько Майї,— командирським тоном веде далі він. — Може, це у вас викличе здивування, але мені необхідно зустрітися з вами. Дещо обговорити. Кх‑х. Скажіть, ви не змогли б приїхати до мене на дачу?
— Так, але… — пробую зупинити його натиск і зрозуміти, що до чого. Та він не дає мені оговтатися:
— Не хвилюйтеся, я пришлю за вами машину до школи. Коли закінчується ваш робочий день?
— О третій, — спантеличено відповідаю і знову хочу втулити слово, — але ж…
— Добре, — впевнено продовжує Верболаз. Таке враження, що моя думка — це останнє, що його цікавить: — На вас чекатиме моя машина з водієм. Сіра «Тойота». Кх‑х. До побачення!
В слухавці чуються короткі гудки: ту-ту-ту-ту… Оце так справи… Мабуть, доведеться їхати…
Дача професора Верболаза за містом, та подорож виявляється не такою вже й довгою. Десь за півгодини водій, мовчазний худорлявий чоловік невизначеного віку, звертає на ґрунтову дорогу. Машину трохи трясе.
Будинок стоїть на околиці села з мрійливою назвою — Багате. Саме село — десь за пагорбом, тому його добробут важко визначити, а дача Верболазів, охайна двоповерхова будівля з червоної цегли, й справді виглядає заможною: навкруги велика територія, де сіріють численні фруктові дерева. Все обнесено парканом. Поряд протікає невеличка річечка, чи струмок, і частина водойми заходить на територію дачі.
Водій вмикає «двірники» — накрапає дрібний дощ зі снігом. Із прочиненого вікна віє вологою прохолодою. Авто під’їжджає до воріт і сигналить. Ворота відчиняються.
На подвір’ї мене зустрічає пан Верболаз під великою чорною парасолею. (Мокрий сніг припустив сильніше.) Батько Майї виявляється жвавим старим із блакитними очима під окулярами-половинками та з геть білою куцою борідкою. Одягнутий не по-професорському — в звичайну тілогрійку та заношені штани. Він простягає мені старечу суху руку для привітання та, затуляючи мене від снігу парасолькою, проводжає по мокрій, вимощеній плиточкою доріжці до будинку.
Ми проходимо до вітальні (професор гордо називає її — майстерня: «Прошу вас до майстерні»). Кімната вражає розміром — десь тридцять метрів квадратних, якщо не більше. Від цього всі меблі, навіть великий шкіряний диван, видаються незначними.
Палахкотить камін.
Запах бібліотеки.
Стелажі з книгами торкаються стелі.
Верболаз зупиняється поряд зі мною, даючи можливість озирнутися. Мабуть, його тішить, що його «майстерня» справляє враження.
Я задивляюся на картину, мальовану маслом. На ній зображений чоловік, що сидить у позі лотоса, із заплющеними очима (мабуть, у медитації). На місці, де мають бути чакри[10], приклеєні камінці. Над головою чакра сахасрара символізується здоровезним аметистом чистого фіолетового кольору. Зачаровано дивлюся на його блиск.
Із задуми мене виводить господиня — трохи огрядна, ще доволі молода жінка з сумними чорними очима, круглим обличчям та закрученим у гульку темним волоссям. Вона нечутними кроками підходить і стає поруч.
10
Чакри (від