— Добридень, — доброзичливо посміхається. — Це робота Івана Григоровича… Вам подобається?
Ввічливо киваю у відповідь і думаю: «Це ж треба, він іще й картини пише…»
Сам Іван Григорович на це вдоволено посіпує губами і, роблячи широкий жест рукою, запрошує:
— Проходьте, Дарино Миколаївно, сідайте… А Ірина Степанівна зараз подасть нам кави.
Біля чорних шкіряних крісел стоїть невеликий скляний журнальний столик, який Ірина Степанівна хутенько накриває жовтенькою скатертинкою з білим гаптуванням по краю та вишитими ромашками збоку. Якось непомітно на столі з’являється кава з печивом, а сама господиня зникає. Я, сівши в прохолодне крісло із запахом нових черевиків, почуваю себе трохи незручно, хоча мені дуже цікаво, чому мене сюди запросили.
Професор Верболаз не одразу починає розмову по суті. Спочатку він ввічливо цікавиться, чи подобається мені кава, посьорбує свою, задумливо вдивляючись на вогонь в каміні. Та все ж починає:
— Дарино Миколаївно, та справа, з якою я звертаюся до вас, є досить делікатною. Я покликав вас не тільки як шкільного психолога… Кх… — Іван Григорович трохи відкашлюється та пощипує борідку, — річ у тім, що я знайшов те, що має до вас безпосередній стосунок. І не тільки… до вас. Я маю вам це показати.
Професор Верболаз повертається до книжкової полички, що знаходиться від нього на відстані витягнутої руки та бере звідти фотографію в гарній дерев’яній рамочці, що прикрашена дивним червоно-чорним орнаментом, який нагадує розписи трипільської культури. Поки він крутить це фото в руках, я помічаю, що на ньому зображені сам професор, його дружина, Майя та малий, який нещодавно налетів на мене у їдальні. Іван Григорович повертає рамочку зворотнім боком, обережно піддіває обкладинку, щоб дістати фото. Разом із ним він дістає конверт.
— Ось… Як не дивно, листа адресовано вам. Я на нього натрапив випадково. Якось невдалим рухом зачепив фото, і воно впало з полиці, а скло розбилося. Звичайно, я вирішив його полагодити. Тоді й знайшов оце, — він подає мені листа.
— Я, певна річ, здогадуюсь, хто тут це заховав, — продовжує він після короткої паузи. — Але мені зовсім не відомі причини цього вчинку, а я б дуже хотів усе з’ясувати. Тому я вас і покликав.
Я беру до рук конверт. Обережно, як рідкісний старовинний артефакт[11]. Він не заклеєний. Без поштового штемпеля. Від здивування в мене перехоплює подих: почерк Олени Геннадіївни! Чого-чого, а зустрітися з привидом Альони в цьому домі сьогодні я аж ніяк не сподівалася.
Мені чомусь робиться холодно, незважаючи на палаючий камін.
На звичайному аркуші паперу в клітинку кругленьким акуратним почерком Альони написано:
Дариночко!
Мені терміново потрібна твоя допомога.
Ти не могла б зі мною поїхати до Запоріжжя?
Звичайно, тобі моє прохання може видатися несподіваним, тому я поясню.
У мене є хлопець, у нас серйозні стосунки. Його звати Арсеній. Та його поведінка іноді мені видається дивною. В мене є деякі підозри. І побоювання щодо нього і його діяльності. Та про це — при зустрічі. Про Арсенія я знаю, що він сирота і виховувався у дитячому будинку в Запоріжжі. Там і досі працює його вихователька, здається, її ім’я — Ангеліна. Він вважає її за названу матір. Я хочу її відвідати. Щоб більше знати про Арсенія, про його дитинство, бо ти ж сама казала, що психіка формується в дитячому віці.
Ти мені потрібна як фахівець. Я розраховую на твою допомогу.
Альона.
Професор Верболаз терпляче чекає. Я, закінчуючи читати, не можу втриматися від запитання:
— Як це до вас потрапило?
Іван Григорович знімає окуляри, протирає їх та знову вдягає, мовчить, уважно придивляється до мене, немов гіпнотизуючи. Потім, потираючи борідку, каже:
— Як я вам і казав, у мене є версія. Гадаю, це заховала тут моя дочка, — знову повертається до полички, бере звідти звичайну дерев’яну лінієчку на двадцять сантиметрів та подає мені.— Кх‑кх… Це я тимчасово конфіскував у Майї, як речовий доказ. Дивіться уважно.
Я оглядаю лінійку. На зворотній стороні красується підпис із завитками: Майя Верболаз. Ще — гелієвою ручкою намальовані рожеві сердечка, квіточки, та жирно, не один раз наведене різними пастами ім’я — Арсеній.
— То ви думаєте, вони знайомі? — ставлю я зовсім не потрібне запитання. Але мене дедалі сильніше непокоїть, як (ЯК?!) цей лист потрапив до професора Верболаза. Якась доволі дивна версія з випадковою знахідкою… Підозріла версія…
11
Артефáкт (від