— Не розумію, чому воєнний? Там же діти?
— Що тут незрозумілого, — Світлана підіймає тонкі брови. — Готують собі слухняних охоронців. Бояться втратити безпеку. Ха-ха-ха, — несподівано дрібно хихотить, схилившись до столу. В очах знову з’являється нездоровий вогник: — Бояться втратити те, чого ніколи не мали… Та в них усе одно нічого не вийде. З кубиків льоду ще можна стрій зробити, та ще ніхто не бачив, щоб вода ходила строєм. А наразі — глобальне потепління…
— Що з кубиків льоду? — не розумію я.
— Це я образно… Лід — то структура, ієрархія. А вода — свобода. Людина, яка внутрішньо вільна, — вона мов розтанула. Отримала волю текти куди завгодно… Текти, чи втекти… — пояснює Світлана, бере печиво та починає хрумтіти і киває мені: — Пригощайся…
Я простягаю руку за печивом і обережно питаю:
— А що з Ангеліною Іванівною?
— Ну, мати, звісно, почала протестувати, — закушує губу Світлана, — заступатися за дітей. І от… Довоювалася… Тепер у лікарні. Серце.
Я деякий час мовчу, задивившись у чашку з допитою кавою. Та все ж вирішую запитати ще:
— Світлано, а ти знаєш, хто такий Арсеній?
— Арсеній? — здивовано глипає, потім дивно всміхається і, ляснувши по лобі, каже:
— А… тепер усе зрозуміло…
І продовжуючи щиритися, вмочує печиво в каву, відкушує, спирається однією рукою на ліктя і, заглядаючи мені в очі, як до найріднішої людини, продовжує:
— Взагалі арсенікум[19] це — отрута. Але вкрай необхідна для кон’юнкції[20]. Тільки не питай більше нічого. Не скажу. А завтра підемо до матері, якщо хочеш…
Я очманіло вилуплююся на неї і розумію, що вона все-таки добряче не в собі… А Світлана, мов так і треба, з родинним теплом веде далі:
— До речі, де ти зупинилася? Є де переночувати? Бо якщо хочеш, можеш залишатись у нас.
— Дякую… Я вже зупинилася… в готелі — белькочу я.
4
Я не люблю лікарень. Мабуть, мало є людей, які їх по-справжньому люблять. Хіба що лікарі. І то не факт.
Але ця лікарня не схожа на звичайну. Лікарня, так би мовити, підвищеної комфортності: гарний, білосніжний коридор; ніякого характерного лікарняного запаху — натомість приємний, ледве відчутний запах лаванди; автоматичні двері, що самі розчиняються; симпатичні та ввічливі медсестри в модельних блакитних халатах. Зразу видно, що це дорога приватна клініка. Дуже дорога. Я здивовано дивлюся на Світлану. Судячи з того, що я бачила у неї вдома, вона не змогла б заплатити за лікування тут. Взагалі вона сьогодні не говірка, але роз’яснює:
— Я б, певна річ, все це не потягнула. Але, дякувати Богу, нам допомагає один із маминих учнів. Він заплатив за все: за операцію та за період реабілітації. На жаль, мама ще дуже слабка. Мені дозволяють її відвідувати тільки раз на день, і то не надовго, щоб не втомлювати.
Вже в палаті, білій, чистій та просторій, вдивляючись у втомлені очі маленької жінки з рішучими тонкими губами, я розумію, що не зможу її розпитувати. Просто не зможу. Бо це з мого боку буде повним свинством. Тому я сиджу та мовчу, як закінчена дурепа. Мовчу та краю себе… Чого мене сюди понесло?
І раптом Ангеліна сама звертається до мене:
— Дитинко, — каже вона, простягає до мене тонку руку з пергаментною білою шкірою та кладе її, трохи прохолодну, мені на долоню, — ти не хвилюйся, все буде гаразд.
Я бачу світло-карі очі, які випромінюють співчуття, і як від важкого, нерівного подиху хворої білими хмаринками підіймається та падає на подушку тоненьке волосся біля скроні.
Вона думає про мене… Переживає, стоячи за крок від смерті…
— У тебе все буде гаразд, — знову заспокоює мене Ангеліна, — ти знайдеш те, що шукаєш. Ти дуже здібна, дитинко. Я рада, що ти прийшла.
5
Я не пам’ятаю, коли я його помітила — чи коли йшла парком від Світлани і, побачивши ззаду чиюсь темну фігуру, інстинктивно прискорила ходу, чи вже коли їхала в автобусі…
Але в маршрутці його вже неможливо ігнорувати. Він сидить ззаду. І я фізично відчуваю його погляд на своїй потилиці. Я нервово обертаюся, та він швидко уникає мого погляду: його моторошні прозоро-блакитні очі під бридкими білястими віями втуплюються у вікно.
Він за мною слідкує.
Маніяк.
Маніяк-альбінос.
Страх масними пальцями перехоплює мені горлянку.
Треба перевірити — спадає на думку божевільна ідея. Я виходжу навмання через дві зупинки. Альбінос виходить за мною. Я прискорюю ходу, але відстань між нами не скорочується. Від звуку його тихих кроків позаду світ ніби викривляється, і мені здається, що я потрапила всередину абсурдного фільму жахів. Мабуть, так і з’їжджають із глузду. Майже істерично я повертаю до випадкового магазину. У супермаркеті повно народу. Я занурююся в юрбу людей. Безцільно тиняюся серед рядів із крамом. Коли мені здається, що я вже втекла від свого переслідувача, беру зовсім не потрібну мені зубну щітку та стаю в чергу біля каси. Озираюся. Альбіноса немає. Я розраховуюся. Коліна в мене трусяться, але я навмисне повільно йду до виходу.