— За який час співробітник може стати компаньйоном?
— В середньому за десять років, і це десять років нелегкої праці. У нас звичне діло, коли компаньйон за рік заробляє півмільйона доларів, і більшість, ще не сягнувши п’ятдесятиліття, йде на пенсію. Від вас вимагається багато — вісімдесятигодинний робочий тиждень. Однак партнерство варте того. — Ламар подався вперед. — Щоб заробляти суми з п’ятьма нулями, не обов’язково дожидатися партнерства. Я у фірмі працюю сім років, а понад сто тисяч на рік став заробляти ще чотири роки тому.
Мітч на мить замислився: підрахував, що зароблятиме далеко більше за сто тисяч на рік вже до тридцяти років — а може, й до двохсот тисяч сягне. І це до тридцяти років!
А вони за ним уважно спостерігали і здогадувалися, що він підраховував.
— Якщо фірма займається міжнародним оподаткуванням, чому вона в Мемфісі?
Це викликало усмішки. Містер Ламберт зняв окуляри й заходився крутити дужку.
— Гарне запитання! Містер Бендіні заснував фірму в 1944 році. Він був юристом, мав справу з податками із Філадельфії, набрав багатих клієнтів-південців. Та йому стукнуло в голову оселитися в Мемфісі. І двадцять п’ять років він брав на роботу лише професіоналів — юристів-податківців. Відтоді фірма процвітає. Жоден із нас не місцевий, та ми встигли полюбити Мемфіс. Це дуже приємне старе південне місто. До речі, містер Бендіні помер у 1970 році.
— Скільки у фірмі партнерів?
— Активних партнерів — двадцять. Ми стараємося підтримувати співвідношення: один компаньйон — один співробітник. Звісно, трохи зависоко для нашої галузі, та нас влаштовує. І в цьому ми теж відрізняємося від інших.
— Всі наші партнери до сорокап’ятирічного віку стають мультимільйонерами, — сказав Ройс Мак-Найт.
— Всі?
— Так, сер. Ми цього не гарантуємо, та якщо ви до нас прийдете, пропрацюєте десять складних років і в сорок п’ять не станете мільйонером, то будете таким першим за останні двадцять п’ять років.
— Вражаюча статистика.
— Вражаюча наша фірма, Мітчу, — приєднався Олівер Ламберт. — І ми всі нею дуже пишаємося. Ми всі неначе братерство; нас мало, і ми дбаємо один про одного. У нас нема тієї смертельної конкуренції, якими славляться великі фірми. Ми дуже обережно підбираємо кадри, і мета фірми — домогтися, щоб кожен новий співробітник чимшвидше став компаньйоном. Для такої цілі ми не шкодуємо ані грошей, ані самих себе — ми робимо інвестицію в себе, а особливо в нових співробітників. Рідко, надзвичайно рідко, юрист іде з нашої фірми. Я от про таке й не чув. Для розвитку успішної кар’єри у фірмі робиться все можливе. Ми хочемо, щоб співробітники у нас були щасливими. У нас вважають, що саме завдяки цьому процвітатиме фірма.
— Я теж наведу трохи статистики, — додав Мак-Найт. — Минулого року у фірмах нашого штибу й набагато більших плинність кадрів склала двадцять вісім відсотків. У нас — у «Бендіні, Ламберт і Лок» — нуль. Позаминулого року — нуль. Вже й не згадаєш, коли таке було, щоб із фірми хтось звільнявся.
Вони всі дуже пильно спостерігали за ним — мали бути впевнені, що все сказане він «проковтне». Для його працевлаштування важливими були кожна умова, кожен момент, та головне зараз було донести до свідомості Мітча те, що прийняте рішення працювати в них буде кінцевим, безповоротним. Все, що треба, вони добре пояснили. На подальші пояснення час іще буде.
Звісно ж, вони знали набагато більше, ніж могли йому розповісти. Наприклад, знали, що його матір проживає у дешевому трейлері в передмісті Панама-Сіті-Біч разом із новим чоловіком — колишнім водієм і хронічним алкоголіком. Знали, що за загиблого на шахті чоловіка вона отримала відшкодування — сорок одну тисячу доларів. Більшість грошей уже протринькала і була не при собі, відколи у В’єтнамі загинув старший син. Знали, що Мітчем вона не займалася, він виріс у злиднях, на ноги його піднімав старший брат Рей (якого вони не могли ніяк знайти) та сердобольні родичі. Бідність була болючою, і вони правильно зауважили, що вона штовхає людину вперед, шукати успіху. Він грав у футбол, отримував найкращі оцінки за навчання і ще тридцять годин на тиждень працював у нічній крамничці. Вони знали: він звик мало спати. Знали: він був голодним. Він був їхньою людиною.
— То ви до нас приїдете? — запитав Олівер Ламберт.
— Коли? — запитав Мітч, вже мріючи про чорний «БМВ-318» з відкидним верхом.
Старенька «мазда» з трьома вм’ятинами і потрісканим вітровим склом стояла над канавою на схилі, щоб не покотилася донизу, передні колеса вивернуті. Еббі просунула руку крізь віконце й двічі поторсала за ручку, відчиняючи дверцята. Вона сіла, вставила ключ запалювання, відпустила зчеплення і повернула кермо. Авто поволі покотилося схилом. Еббі сиділа, затамувавши подих, з закушеною губою чекала, коли ж нарешті оживе двигун.
Маючи три пропозиції про роботу, до нового авта лишалося чотири місяці. Воно може почекати. Прожили ж вони три роки у двох крихітних кімнатках в кампусі, на стоянці якого було повно «поршів» та «мерседесів». Загалом вони трималися осторонь більшості пихатих однокурсників та колег — на Східному узбережжі студентське містечко було уособленням снобізму. А вони — двоє провінціалів із Кентуккі, друзів мало. Та вони витримали і чудово справлялися вдвох.
У Чикаго їй більше подобалося, ніж у Нью-Йорку, навіть коли тут менше платили, зате подалі від Бостона і ближче до Кентуккі. Та ось Мітч щось довго все виважував, розмірковував, розглядав різні варіанти і все тримав у собі. А її навіть не запросили з чоловіком до Чикаго чи до Нью-Йорка. Вона вже стомилася від здогадок. Вона хотіла нарешті отримати відповідь.
Еббі запаркувала авто в недозволеному місці — на схилі, до будинку їй лишилося йти два квартали. Їхня квартира — одна з тридцятьох у двоповерховому будинку з червоної цегли. Постояла під дверима, порпаючись у сумочці в пошуках ключів. Враз двері різко розчахнулися. Мітч ухопив її і швидко затягнув досередини, підняв і, обсипаючи шию поцілунками, впав із нею на канапу. Вона тільки й встигла, що скрикнути, і захихотіла. Руки, ноги безладно повисли. Вони злилися в довгому поцілунку, в тих тривалих обіймах — хвилин по десять — із пестощами і стогонами, як робили це ще підлітками, коли поцілунок був і радістю, і найвищою таємницею.
Коли вони наситилися одне одним, Еббі запитала:
— Господи, це ж з якої нагоди?
— Ти відчуваєш, як пахне?
Вона роззирнулася, принюхалася.
— Так, так, а що ж це?
— Локшина з куркою і яйця від Вонгів.
— Гаразд, а що за привід?
— Та ще пляшка дорогого «Шаблі» — в ній натуральний корок.
— Що це означає, Мітчу?
— Ходи за мною.
На невеличкому фарбованому кухонному столі посеред юридичних записників і журналів стояла велика пляшка вина і пакунок із китайського ресторану. Вони забрали зі столу все зайве, Мітч відкоркував пляшку й наповнив вином пластянки.
Сьогодні я пройшов надзвичайну співбесіду.
— Із ким?
— Пам’ятаєш фірму з Мемфіса, яка місяць тому надіслала мені листа?
— Так, це та фірма, яка не справила на тебе великого враження.
— Так, так, вона. Тепер я надзвичайно вражений. Фірма пов’язана з податками і платить непогані гроші.
— Наскільки непогані?
Він поважно розклав курку з локшиною у дві миски, розірвав покришку з коробочки з соєвим соусом. Вона все чекала на відповідь. Він розпакував ще один контейнер. Розклав яйця фу янг. Відпив вина, розсмакував його на губах.
— Скільки? — повторила запитання Еббі.
— Більше, ніж у Чикаго. Більше, ніж на Волл-стріт.
Вона навмисне довго смакувала вино і з підозрою дивилася на нього. Карі очі звузилися і засяяли. Брови насупилися, на чолі з’явилася зморшка. Вона чекала.
— Скільки?
— Вісімдесят тисяч доларів у перший рік роботи, плюс преміальні. Вісімдесят п’ять тисяч наступного року, плюс преміальні. Слова неначе недбало злетіли з його уст, а сам він позирав на шматочки селери у мисці з чу майні.
— Вісімдесят тисяч, — луною обізвалася вона.