— Вісімдесят тисяч, люба. Вісімдесят тисяч доларів у Мемфісі, штат Теннессі, це приблизно те ж, що сто двадцять тисяч у Нью-Йорку.
— Кому він здався, той Нью-Йорк.
— А ще низьковідсоткова позика на житло.
Це слово — «позика» — давно вже не звучало у їхньому домі. Вона фактично не змогла зараз пригадати, коли ж вони востаннє вели розмову про житло чи щось подібне. Вони вже давно звиклися з думкою, що орендуватимуть будинок, аж поки коли-небудь, у віддаленому майбутньому, коли вже і становище матимуть, тоді вже й зможуть собі дозволити братися за серйозну позику для придбання житла.
Вона поставила пластянку на стіл і діловито перепитала:
— Я не почула, що?
— Низьковідсоткова позика. Фірма виділяє для нас суму, достатню для придбання будинку. Для керівництва важливо, щоб їхні працівники виглядали заможними, тож для нас виділяється позика зі значно нижчою ставкою.
— Ти маєш на увазі справжній будинок, з травичкою, обсаджений кущами?
— Еге ж. Не яку-небудь скажено дорогу квартиру на Мангеттені, а будинок у приміській зоні, з трьома спальнями, з під’їзною доріжкою, з гаражем на дві автівки, де ми зможемо тримати «БМВ».
— Який «БМВ»? Чий?
— Наш, маленька моя, наш «БМВ». Фірма, можна сказати, нам його дає в оренду — ми отримуємо ключі. Це нам ніби аванс за початок роботи. І це ще одна сума у п’ять тисяч на рік. Ми обираємо колір самі. Я гадаю, чорний колір — саме те. А ти як гадаєш?
— Більше не буде драндулетів, об’їдків, ширпотребу, — говорила вона повільно й хитала головою.
Він набрав у рот локшини й усміхався. Так, він знав, як вона мріяла про меблі, шпалери, може, і про басейн у дворі. І про діточок, малих темнооких малят із русявими голівками.
— Пізніше ще про якісь пільги мають сказати.
— Я не розумію, Мітчу, чому вони такі щедрі?
— Я теж їх про це питав. Вони дуже перебірливі і прямо-таки пишаються тим, що платять по максимуму. Прагнуть найкращого, і тому не жалкують розстебнути гаманця. Плинність кадрів у них нульова. І ще, я гадаю, що не так просто заманити гарних спеціалістів до Мемфіса.
— І до дому буде ближче, — сказала Еббі, не дивлячись на чоловіка.
— Я не маю дому. Буде ближче до твоїх батьків, і це мене турбує.
Вона його слова проігнорувала, як завжди, коли він коментував її родину.
— А ти будеш ближче до Рея.
Він кивнув, відкусив рол із яйцем, і в уяві постала картина, як до них додому вперше приїдуть її батьки: вилізуть зі старенького «кадилака» і вражено завмруть перед їхнім новим особняком у стилі французького колоніалізму з двома новими автомобілями в гаражі. Їх просто пектиме заздрість і нерозуміння: як то цей бідняк без роду та становища, щойно після університету, у двадцять п’ять років зміг такого досягти. Вони видушать із себе посмішки й компліменти — яке ж усе навколо гарне. Тоді свекор, містер Сазерленд, не витримає й поцікавиться, скільки коштував будинок, а Мітч відповість, мовляв, то їхня справа, і той просто оскаженіє. Трохи погостюють і повернуться в Кентуккі, і тоді всі їхні знайомі дізнаються, як чудово ведеться у Мемфісі їхній доньці з зятем. Звісно, що Еббі засмутиться через те, що вони не ладнають, та не докорятиме. Вони від самого початку ставилися до нього, як до прокаженого. Він був для них настільки невартісним, що навіть не явилися на скромне весілля.
— Ти колись бувала в Мемфісі? — запитав Мітч.
— Давно, як була малою. На якесь церковне свято, чи що; я тільки річку пам’ятаю.
— Вони хочуть, щоб ми приїхали.
— Нас! Ти хочеш сказати, мене теж запросили?
— Так, вони наполягають, щоб ти була.
— Коли?
— За кілька тижнів. Організують нам політ у четвер, і лишатимемося на весь вікенд.
— Мені ця фірма вже подобається.
2
П’ятиповерховий будинок спорудив торговець бавовною із синами після Громадянської війни у період Реконструкції, коли в Мемфісі відродилося ділове життя. Стояв він посеред Фронт-стріт, неподалік од річки. Крізь його двері по довгих коридорах пройшли мільйони тюків бавовнику, який закупали у регіоні дельти Арканзасу й Міссісіпі, а тоді продавали по всьому світу. Довго будинок стояв пусткою. Після Першої світової час від часу проводили незначний ремонт, а у 1951 році його викупив завзятий податковий юрист Ентоні Бендіні. Він знову його відремонтував, а потім заселив юристами. Сам будинок перейменував у Бендіні-білдінг.
Він добре дбав про будинок, тож із кожним роком там додавалося краси й розкоші. Споруду зміцнили, двері й вікна укріпили, найняли озброєну охорону для захисту будинку та його працівників. З’явилися ліфти, система електронної сигналізації, кодові замки і внутрішній відеозв’язок, кімната для зважування, сауна, іменні шафки та простора їдальня для партнерів на п’ятому поверсі у залі з панорамним видом на річку.
За двадцять років Бендіні зробив свою фірму найбагатшою і, безумовно, найнадійнішою в Мемфісі. Він мав пунктик щодо секретності. Кожен працівник, якого наймала фірма, мав зрозуміти, що довгий язик — то непоправне зло. Конфіденційною була інформація про все: оклади, додаткові доходи, кар’єрний ріст, а особливо, про клієнтуру. Молодого співробітника попереджали: розголошення інформації про справи фірми призводило до відкладення виплеканої мрії — стати партнером. А тому ніщо не виходило за двері фортеці на Фронт-стріт. Дружин просили ні про що не розпитувати, або просто їм брехали. Від співробітників чекали сумлінної роботи, дотримання конфіденційності і здорового способу життя на зароблені гроші. Що ті й робили, всі, без винятку.
За величиною фірма зі своїм штатом сорок один працівник була четвертою у Мемфісі. Своєю роботою вони не хизувалися, не потребували публічності, жили своїм кланом, із колегами з інших місць не браталися. Їхні дружини грали в теніс, ходили на закупи — і все серед своїх. У всіх відношеннях фірма «Бендіні, Ламберт і Лок» була великою сім’єю. Доволі багатою сім’єю.
У п’ятницю о десятій ранку коло будівлі на Фронт-стріт спинився лімузин фірми і з нього вийшов містер Мітчел І. Мак-Дір. Він ввічливо подякував водієві, а поки авто віддалялося, все ще дивився йому вслід. Це вперше в житті він покатався на лімузині. Мітч стояв коло ліхтарного стовпа й милувався вишуканим і мальовничим, навіть імпозантним особняком, — будинком фірми Бендіні. У ньому не було нічого спільного з громаддям зі сталі та скла, де селиться нью-йоркська еліта, чи з велетенським циліндром на десятки поверхів, до якого він заходив у Чикаго. Він одразу зрозумів: йому тут сподобається. Будівля менш претензійна, вона більше нагадувала його самого.
Ламар Квін з’явився з-за передніх дверей і спустився сходами. Щось до нього вигукнув, помахав рукою. Напередодні ввечері він їх зустрів в аеропорту і повіз до «Пібоді», або, як він сам сказав, «Гранд-готелю Півдня».
— Доброго ранку, Мітчу! Як ніч?
Наче давні друзі, що давно не бачилися, вони потисли один одному руки.
— Чудово. Готель прекрасний.
— Ми були впевнені, що вам сподобається. «Пібоді» всім подобається.
Чоловіки ввійшли до фойє, а там на невеликому рекламному щиті виднілося вітання для містера Мітчела І. Мак-Діра, гостя дня. Бездоганно одягнена, та не надто приваблива адміністраторка тепло всміхнулася й відрекомендувалась як Сильвія і додала: якщо в час перебування в Мемфісі містеру Мак-Діру щось знадобиться, йому варто просто сказати їй. Він подякував. Ламар підвів його до довгого коридору і почав екскурсію. Пояснив план будівлі, і, поки вони ходили, заодно знайомив Мітча з різними секретарками та співробітниками. У цей час на другому поверсі в головній бібліотеці навколо гігантського столу юрбилися юристи і пригощалися кавою з тістечками. Коли в залу ввійшли Ламар і Мітч, розмови стихли.
З Мітчем привітався Олівер Ламберт, а тоді відрекомендував його колективу. Всіх тут було чоловік із двадцять, більшість — співробітники, трохи лиш старші за Мітча. Партнери, пояснив Ламар, люди дуже зайняті, він із ними познайомиться пізніше на приватному обіді. Сам теж прилаштувався коло столу, коли Ламар закликав до тиші.