— Я не знаю, що він там робить, окрім того, що грає в шахи, — Альваро розвів руками, даючи зрозуміти, що більше нічого не знає, проте Хулія була певна, що тепер Альваро дивиться на неї якось сторожко, начеб не наважуючись висловити вголос думку, що крутиться у нього в голові. — Що я знаю достеменно, — додав він по паузі, — оскільки про це згадується в книгах, так це те, що Роже Араський помер не у Франції, а в Остенбурзі, — і, трохи повагавшись, додав, вказуючи на знімок картини, — ти звернула увагу на дату її написання?
— Тисяча чотириста сімдесят перший рік, — його запитання заінтригувало Хулію. — А що?
Альваро випустив клуб диму й видав короткий сухий звук, начеб хихотнув. Тепер він дивився на Хулію так, немов сподівався прочитати в її очах відповідь на запитання, яке не наважувався поставити.
— Тут щось не збігається, — нарешті проказав він. — Або ця дата неточна, або тогочасні хроніки помиляються, або цей Rutgier Аг. Preux — не Роже Араський… — Альваро взяв іще одну книгу — цього разу репринтне видання «Хроніки герцогів Остенбурзьких» — і, погортавши, поклав перед Хулією. — Цю книгу наприкінці п’ятнадцятого століття написав такий собі Гішар д’Ено — француз, учасник тих подій, про які розповідає, до того ж він посилається на прямих свідків… Так от, д’Ено стверджує, що наш лицар помер у тисяча чотириста шістдесят дев’ятому році якраз на День поклоніння волхвів[9], тобто за два роки перед тим, як Пітер ван Гюйс написав «Шахову партію». Розумієш, Хуліє?.. Роже Араський не міг позувати для цієї картини, бо на той час він уже був мертвий.
Альваро провів її до факультетської парковки й віддав їй теку зі знімками.
— Тут майже все, — сказав він. — Історичні довідки, оновлений перелік каталогізованих творів ван Гюйса, бібліографія… — Він пообіцяв прислати їй додому хронологічну довідку та ще деякі матеріали, щойно матиме вільний час. Потім замовк, стоячи з люлькою в зубах, засунувши руки в кишені куртки й дивлячись на неї так, начеб хотів, але не наважувався щось сказати. — Сподіваюсь, я був тобі корисним, — мовив після короткого вагання.
Зніяковіла Хулія ствердно кивнула головою. В її голові вирували подробиці щойно почутої історії. Втім, не лише вони.
— Я вражена, професоре… Менш ніж за годину ти відтворив життя персонажів картини, якою досі ніколи не займався.
Альваро на якусь мить відвів очі, спрямувавши погляд у бік університетського містечка, потім поморщився.
— Не те щоб ця картина була мені зовсім невідомою, — в його голосі вчувався якийсь сумнів, і це — не знати чому — занепокоїло Хулію. Тож вона уважніше прислухалася до його слів. — Між іншим, у каталозі музею Прадо за тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік є її знімок… «Шахова партія» знаходилася там на зберіганні років двадцять. Від початку століття до тисяча дев’ятсот двадцять третього року, коли спадкоємці зажадали її повернення.
— Я цього не знала.
— Тепер знаєш, — Альваро зосередив увагу на люльці, яка мало не погасла. Хулія скоса спостерігала за ним. Вона надто добре — нехай і в минулому — знала цього чоловіка, тож відчувала, що його непокоїть щось важливе. Щось таке, про що він не наважувався заговорити.
— А чого ти не розповів мені, Альваро?
Він стояв незрушно, з відсутнім поглядом, посмоктуючи люльку. Потім повільно обернувся до Хулії.
— Не знаю, що ти хочеш цим сказати.
— Я хочу сказати, що для мене важливе все, що пов’язано з цією картиною. — Вона серйозно подивилася на нього. — Яв цьому дуже зацікавлена.
Альваро стояв, покусуючи мундштук люльки, наче не знав, на що зважитися, тоді зробив непевний жест.
— Ти вплутуєш мене в халепу. Здається, останнім часом твій ван Гюйс зробився дуже модним.
— Модним? — Хулія напружилась, наче земля захиталася в неї під ногами. — Ти хочеш сказати, що хтось уже розпитував тебе про нього?
Альваро непевно посміхнувся, наче шкодував, що бовкнув зайве.
— Можливо.
— Хто?
— У тім-то й річ. Я не маю права тобі цього говорити.
— Не мели дурниць!
— Я не мелю. Це правда, — його погляд благав про пощаду.
Хулія глибоко зітхнула, намагаючись позбутися дивного відчуття порожнечі в шлунку; десь усередині неї начеб пролунав сигнал тривоги. Однак Альваро знову заговорив, тож вона мусила уважно слухати, а раптом її осяє якийсь здогад. Альваро хотів би подивитися на картину, звісно, якщо Хулія не проти. І побачитися з нею знову.
— Я зможу все тобі пояснити, — підсумував він, — у слушний час.