— Ми повинні негайно зустрітися з Менчу.
Сесар заперечливо похитав головою, його обличчя спохмурніло.
— Е ні, моя люба. І не кажи мені про цю каргу. Не вплутуй мене в історії з Менчу… Я робитиму все, що ти скажеш, але триматимусь від неї подалі, як помічник тореро від бика.
— Не дурій. Ти мені потрібен.
— І я до твоїх послуг, люба. Тільки не змушуй мене мати справу з цією відреставрованою Нефертіті та її черговими сутенерами, а по-простому кажучи, звідниками. Від цієї твоєї приятельки у мене завжди починається мігрень. — Він тицьнув пальцем собі у скроню: — Ось тут, розумієш?
— Сесаре…
— Гаразд, здаюся. Vae victis[10]. Я зустрінуся з твоєю Менчу.
Хулія дзвінко поцілувала його в добре виголені, напахчені миррою щоки. Парфуми Сесар купував у Парижі, а шийні хустки — в Римі.
— Я люблю тебе, антикваре. Дуже люблю.
— Лестощі. Звичайні лестощі. І ти це кажеш мені, в моєму віці.
Менчу також купувала парфуми в Парижі, але не такі легкі, як Сесар. Про її прихід, наче герольд, сповістила хвиля пахощів «Румби» від Баленсіаги, що обдала вестибюль Палац-готелю, щойно вона ввійшла туди — стрімливо і без Макса.
— Є новини, — перш ніж сісти, вона потерла пальцем ніс і поривчасто вдихнула повітря. Менчу вже зробила технічну зупинку в туалеті, й на її верхній губі залишилися ледь помітні сліди білого порошку; Хулія розуміла, що саме через це приятелька така жвава й енергійна. — Дон Мануель чекає на нас, щоб обговорити справу.
— Який дон Мануель?
— Власник картини, люба. Щось ти не надто тямка. Мій чарівний старигань.
Вони замовили неміцні коктейлі, і Хулія ввела приятельку в курс свого розслідування. Менчу раз по раз широко розплющувала очі, підраховуючи прибутки.
— Це змінює справу, — вона швидко щось підсумовувала, креслячи криваво-червоним нігтем по льняній скатертині. — П’яти відсотків мені вже буде замало, тож доведеться загнати хлопців із «Клеймора» в кут: із п’ятнадцяти відсотків комісійних від продажу картини сім з половиною їм, сім з половиною — мені.
— Вони не погодяться. Це значно менше за те, що вони зазвичай одержують.
Менчу засміялася, прикусивши зубами вінця келиха.
— Або це, або нічого. «Сотбі» та «Крісті» недалеко шукати, вони аж завиють від радощів, маючи шанс заволодіти ван Гюйсом. Тут уже все або нічого.
— А власник? Раптом твій старигань має свою думку щодо цього? Може, він захоче вести справу з «Клеймором» напряму або через інших посередників?
Менчу хитро посміхнулася.
— Захоче, та не зможе. Він підписав мені папірця, — вона вказала на свою міні-спідницю, яка щедро відкривала всім бажаючим ноги в темних панчохах. — До того ж, як бачиш, я вбралася, наче на битву. — Я або укоськаю дона Мануеля, або піду в черниці. — Вона закинула ногу на ногу, тоді поміняла їх місцями, відсалютувавши в такий спосіб на честь присутніх мужчин, які були свідками видовища, мовби хотіла перевірити справлене враження, і задоволена повернулася до свого коктейлю. — Що ж до тебе…
— Я хочу півтора відсотки від твоїх семи з половиною.
Менчу гаряче запротестувала.
— Це ж ціла купа грошей! — обурилася вона. — У три чи чотири рази більше, ніж ми домовлялися за реставрацію.
Хулія витягла із сумочки пачку «Честерфілда» й закурила, даючи приятельці вибалакатися.
— Ти мене не зрозуміла, — пояснила вона, випускаючи струмінь диму, щойно дістала можливість докинути слівце. — Гонорар за мою роботу відраховуватиметься безпосередньо від тієї суми, яку одержить за продану картину твій дон Мануель. Я мала на увазі додаткові відсотки — від твого прибутку. Якщо картину буде продано за сто мільйонів, сім відсотків відійде «Клеймору», шість — тобі, півтора — мені.
— Отакої, — Менчу похитала головою, вона не могла в це повірити. — Ти ж здавалася такою скромною зі своїми пензликами та слоїками, такою беззахисною.
— Нічого не вдієш. Дружба дружбою, але гроші лік люблять.
— Ти мене просто жахаєш. Я пригріла на грудях змію, наче Аїда. Чи то була Клеопатра?.. Не думала, що ти так добре розумієшся на відсотках.
— Постав себе на моє місце. Зрештою, саме я докопалася до цієї історії. — Хулія поворушила пальцями перед лицем приятельки. — Оцими ручками.
— Ти користуєшся тим, що в мене м’яке серце, зміючко.
— І як тобі не соромно.
Менчу мелодраматично зітхнула. Її Макса позбавляли шматка хліба, але треба було домовлятися. До того ж дружба є дружба. Вона кинула погляд у бік дверей, і на її обличчі відбився жвавий інтерес.