Сесар погодився з його аргументами.
— Нічого не маю проти. — Антиквар глянув на Хулію. — Він робить ходи, а ми їх тлумачимо… Робота в команді, люба.
Хулія закурила нову сигарету й, випустивши струмінь диму, згідливо хитнула головою; все це здавалося їй таким цікавим, що дівчині не хотілося відволікатися на формальні подробиці. Вона поклала руку на руку Сесара й відчула його розмірений пульс. Тоді закинула ногу на ногу.
— Скільки часу на це потрібно?
Шахіст почухав погано виголене підборіддя.
— Не знаю. Півгодини, тиждень… Залежно від обставин.
— Яких?
— Різних. Від того, наскільки я зможу зосередитися. А ще від везіння.
— Ви могли б розпочати просто зараз?
— Звісно. Я вже розпочав.
— Тоді вперед.
Але в цю мить задзеленчав телефон, і шахову партію довелося відкласти.
Уже згодом, коли спливло чимало часу, Хулія запевняла, буцімто передчувала, про що йдеться, хоча сама ж визнала, що такі речі легко стверджувати a posteriori[13]. А ще вона казала, що в ту мить усвідомила, як усе жахливо ускладнюється. Насправді — і вона невдовзі це зрозуміла — складнощі почалися значно раніше й переплелися в клубок, який неможливо було розплутати, хоча доти не виявляли себе з такою прикрістю. Строго кажучи, вони розпочалися ще тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли той найманець, котрий стріляв із арбалета — темний пішак, чийого імені ми так ніколи й не дізнаємось, — напнув змазану жиром тятиву, а тоді причаївся біля рову остенбурзького замку, з несквапністю мисливця чекаючи на людину, за життя якої йому заплатили золотими монетами, що побрязкували в його гаманці.
Спершу поліцейський не здався їй аж надто неприємним типом, беручи до уваги обставини і те, що він був поліцейським; утім, попри те що головний інспектор Фейхоо працював у підрозділі з розслідування злочинів у сфері мистецтва, він майже не відрізнявся від решти колег. Його службові контакти зі світом, в якому він виконував свої професійні обов’язки, позначилися хіба що на вмінні сердечно вимовляти деякі слова на кшталт «добридень» та «сідайте, будь ласка», а ще більш-менш нормально зав’язувати краватку. Крім того, говорив головний інспектор повільно, не надто тиснучи на співрозмовника, і раз по раз, хоча не завжди доречно, хитаючи головою; Хулія так і не зрозуміла, чи це тік, пов’язаний із суто професійним намаганням завоювати довіру свого візаві, чи прагнення удати, буцімто йому вже все відомо. А взагалі це був низькорослий товстун у брунатному костюмі, з кумедними, на мексиканський манір, вусами. Щодо мистецтва як такого головний інспектор Фейхоо скромно вважав себе аматором: він колекціонував старовинні кинджали.
Про все це Хулія дізналася в кабінеті поліцейського відділку на бульварі Прадо буквально через п’ять хвилин після того, як Фейхоо повідомив їй деякі моторошні подробиці смерті Альваро. Мовляв, на превеликий жаль, професора Ортегу знайшли на підлозі ванної кімнати з розбитим черепом — він посковзнувся, коли приймав душ. Можливо, з огляду на цей факт інспектор теж відчував жаль, як і Хулія, розповідаючи про обставини, за яких прибиральниця знайшла труп. «Однак найгірше в цій справі те, — тут Фейхоо затнувся на якусь мить, старанно добираючи слова, а тоді скорботно глянув на дівчину, мовби пропонуючи їй замислитися над сумною долею людини, — що медичне обстеження виявило деякі деталі, які не могли не насторожувати: неможливо було точно визначити, про що тут ідеться — випадкову смерть чи умисне вбивство». Тобто існувала ймовірність — слово ймовірність інспектор повторив двічі, — що перелом основи черепа стався внаслідок удару якимось твердим предметом, а не від удару об ванну.
— Ви маєте на увазі, — Хулія сперлася на стіл, вона не йняла цьому віри, — що хтось міг убити його, коли Альваро приймав душ?
Обличчя поліцейського набуло такого виразу, ніби він будь-що хотів застерегти дівчину, щоб та не заходила надто далеко.
— Я лише згадав про таку можливість. Візуальне обстеження й первісна автопсія загалом збігаються в тому, що це нещасний випадок.
— Загалом?.. Про що ви кажете?
— Про те, що є. Про певні деталі, такі як характер перелому, поза трупа… Це технічні питання, які я не хотів би з вами обговорювати, але які викликають у нас певний подив, небезпідставні сумніви.
— Це просто смішно.
— Я майже згоден з вами, — мексиканські вуса співчутливо опустилися. — Але якщо ці сумніви підтвердяться, картина буде зовсім іншою: професора Ортегу вбили ударом у потилицю… Потім хтось роздягнув його, перетягнув до ванної кімнати і включив воду, щоб удати нещасний випадок… У ці хвилини провадиться повторна експертиза, бо не виключено, що небіжчикові завдали не один, а два удари: перший, щоб звалити його, а другий, щоб упевнитися, що він мертвий. Звісно, — Фейхоо відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях і лагідно глянув на дівчину, — це лише припущення.