Він цмокнув губами, адресуючи цілунок Серхіо, і тієї ж миті в кінці проходу в супроводі Макса з’явилася Менчу — в норковій шубці, з-під якої стирчали довгі ноги, — й зажадала інформації про зустріч із Монтегріфо.
— Тварюка, — підсумувала вона, щойно Хулія закінчила розповідь. — Завтра ж поговорю з доном Мануелем. Підемо в контратаку.
Сполоханий Серхіо знітився перед балакучістю Менчу, яка так і сипала словами, перескакуючи від Монтегріфо до ван Гюйса, від ван Гюйса до різних загальників, а тоді до другого та третього келиха, які тримала вже не надто твердою рукою. Макс, сидячи поруч із нею, мовчки із апломбом курив — такий собі смаглявий, добре вбраний племінний огир. Сесар, відчужено посміхаючись, раз по раз зволожував губи в келиху джину з лимоном, а потім витирав їх носовичком, якого діставав з верхньої кишені піджака. Іноді він зморгував, наче повертався звідкілясь іздаля, і, схилившись до Хули, неуважно гладив її руку.
— У цій справі, — пояснювала Менчу Серхіо, — є два типи людей, голубе: ті, хто малюють, і ті, хто заробляють гроші… І дуже зрідка це ті самі люди, — вона глибоко зітхала, схвильована юністю співрозмовника. — А ви, молоді митці, такі-от біляві, такі чарівні, — галерейниця нишком обпекла Сесара уїдливим поглядом. — Такі апетитні.
Сесар визнав за необхідне поволі повернутися з далекої далини, де щойно перебував.
— Не слухай, мій юний друже, цих голосів, що отруюють твій золотий дух, — проказав він неквапно й похмуро, начеб висловлював Серхіо не пораду, а співчуття. — Ця жінка мовить зміїним язиком, як і всі вони, — він подивився на Хулію, поцілував їй руку й уточнив. — Перепрошую. Майже всі.
— І хто це каже! — Менчу скривила губи. — Наш доморощений Софокл. Чи то був Сенека?.. Я маю на увазі того мудрагеля, котрий мацав юнаків, посмоктуючи цикуту.
Сесар глянув на Менчу, зробив паузу, щоб знов ухопити нитку розмови, й, відкинувшись головою на спинку дивана, театрально заплющив очі.
— Шлях митця — я кажу це тобі, мій юний Алківіаде, чи краще Патрокле, а може, Серхіо… — Шлях митця — це подолання одна по одній перешкод, поки нарешті йому не пощастить зазирнути всередину себе самого… Важке завдання, якщо поруч немає проводиря Вергілія… Розумієш цю тонку параболу, хлопчику?.. Саме так митець урешті-решт пізнає вільні радості найсолодшої втіхи. Його життя стає чистою творчістю, і йому вже непотрібні мізерні зовнішні чинники. Він далеко, дуже далеко від решти подібних до нього, але жалюгідних створінь. Відтепер у ньому живуть простір та зрілість.
Почулося кілька глузливих оплесків. Спантеличений Серхіо усміхнено позирав на присутніх. Хулія розсміялася.
— Не звертай на нього уваги. Всі ці сентенції він, поза сумнівом, у когось запозичив. Він завжди гак лукавить.
Сесар розплющив одне око.
— Я знуджений Сократ. І з презирством відкидаю твої звинувачення у плагіаті, чи то пак запозиченні чужих цитат.
— Насправді це дуже кумедно, — звернулася Менчу до Макса, котрий похмуро слухав їхні теревені, і взяла в того сигарету. — Припали-но її мені, мій кондотьєре[16].
Епітет загострив ворожість Сесара.
— Cave canem[17], молодий здорованю, — звернувся він до Макса, і, мабуть, лише Хулія зрозуміла, що canem латиною може стосуватися як чоловічого, так і жіночого роду. — Історичні дані свідчать, що найбільше кондотьєри повинні стерегтися тих, кому служать. — Сесар глянув на Хулію і жартівливо посміхнувся: алкоголь почав діяти і на нього. — Буркгардт[18], — пояснив він.
— Спокійно, Максе, — мовила Менчу, хоча Макс начебто зовсім не нервував. — Бачиш? Це навіть не його слова. Він напинає на себе чужий терновий вінець… Чи то лавровий?
— Бузковий, — засміялася Хулія.
Сесар скрушно подивився на неї.
— Et te, Bruta… [19] — він обернувся до Серхіо. — Ти розумієш увесь трагізм цього питання, Патрокле? — Антиквар відпив великий ковток джину з лимоном, а тоді драматично озирнувся довкола, мовби шукаючи дружнє обличчя. — Не знаю, що ви маєте проти чужих лаврів, мої любі… Насправді, — подумавши, додав він, — будь-які лаври певною мірою чужі. Чистої творчості не існує; хоч як це прикро, я змушений повідомити вам цю сумну новину. Ми не є, чи то пак, ви не є, адже я не творець… І ти також, Менчу, моя кралечко… Може, ти, Максе… не дивися на мене так, знадливий condotiero feroce [20], може, ти — єдиний з-поміж нас справжній творець… — Він стомлено й граційно махнув правою рукою, мовби демонструючи в такий спосіб, як остобісіло йому все, навіть власні докази, і ніби ненароком зупинив її зовсім близько від лівого коліна Серхіо. — Пікассо — хоч як прикро згадувати мені цього блазня — це і Моне, і Енгр, і Сурбаран, і Брейгель, і Пітер ван Гюйс… Навіть наш приятель Муньйос, який зараз, напевне, схилився над шахівницею, намагаючись приборкати своїх примар і водночас звільняючи нас від наших, — це, власне, не Муньйос, а Каспаров, і Карпов, і Фішер, і Капабланка, і Пол Морфі, і середньовічний майстер Руй Лопес… Усе являє собою різні фази тієї самої історії, а можливо, це історія повторює сама себе; тут я не надто певен… А ти, чарівна Хуліє, стоячи перед нашою знаменитою картиною, замислювалася над тим, де ти є — всередині її чи зовні?.. Авжеж. Ну, звісно, замислювалася, бо я знаю тебе, принцесо. І знаю, що ти так і не знайшла відповіді. — Він засміявся, але якось невесело, й обдивився їх усіх по одному. — Насправді, діти мої, парафіяни мої, всі ми — одне шляхетне військо. Нам вистачає зухвалості намагатися розкривати таємниці, які насправді є загадками наших власних життів. — Він підняв свій келих, наче виголошуючи тост, ні до кого особисто не звернений. — А це, якщо добре зважити, має свій ризик. Це наче розбити люстро, аби побачити, що там є за шаром амальгами… Ну що, мої любі, вас дрижаки ще не хапають?