— За п’ятнадцять хвилин. Ми ще маємо час.
З цікавості вони зазирнули ще в кілька крамничок. Під насмішкуватим поглядом Сесара Хулія роздивлялася дерев’яну розписну таріль з доволі незграбно намальованим на ній пожовклим сільським краєвидом: віз, який обсадженою деревами дорогою тягнуть запряжені в нього воли.
— Але ж ти цього не купиш, люба, — антиквар вимовив це по складах, підкреслюючи в такий спосіб своє невдоволення. — Вона викликає відразу… Ти навіть не торгуватимешся?
Хулія розкрила сумочку, що висіла в неї на плечі, і дістала гаманця, не звертаючи уваги на протести Сесара.
— Не знаю, чим ти Незадоволений, — озвалася вона, поки їй загортали таріль у сторінки якогось ілюстрованого журналу. — Ти ж завжди казав, що люди comme il faut[26] ніколи не торгуються: вони або платять, або йдуть з гордо піднятою головою.
— Тут це правило не діє, — Сесар озирнувся з виглядом професійної зневаги й зморщив ніс від самого лише вигляду всіх цих жалюгідних крамничок із різним непотребом. — Тільки не з цими людьми.
Хулія поклала згорток до сумки.
— Нехай так, а проте ти міг би виявити тактовність і подарувати її мені… Коли я була маленькою, ти завжди купував мені все, що мені забагалося.
— Коли ти була маленькою, я надто тебе балував. До того ж я не бажаю платити за таку вульгарну річ.
— Просто ти зробився скнарою. З віком.
— Замовкни, зміючко. — Криси капелюха затулили обличчя антиквара, коли той нахилився, щоб закурити, біля крамнички, у вітрині якої громадилися запорошені ляльки. — Ні слова більше, інакше я викреслю тебе зі свого заповіту.
Хулія спостерігала знизу, як Сесар піднімається сходами: сповнений гідності, з трохи піднесеною вгору рукою, в якій він тримав мундштук зі слонової кістки, з погордливо-знудженим виглядом, якого він часто прибирав, — виглядом людини, котра не сподівається ні на що значуще наприкінці свого шляху, а проте продовжує йти із суто естетичних міркувань, намагаючись робити це максимально бездоганно. Як Карл Стюарт, котрий зійшов на ешафот, наче зробив ласку катові, вже готовий вимовити remember[27] і так підставити голову для страти, щоб юрба бачила його профіль — такий самий, як на монетах.
Притиснувши сумочку до боку — запобіжний захід проти злодіїв, — Хулія блукала серед яток. Тут було багато людей, тож вона вирішила повернутися до сходів, що вели на площу та центральну вулицю ринку, які з висоти нагадували скупчення тентів та наметів, між якими, наче мурахи, сновигали люди.
Дівчина мала знову зустрітися з Сесаром за годину в невеличкій кав’ярні на площі, розташованій між крамничкою з морськими приборами та яткою лахмітника, який торгував різним військовим причандаллям. Спершись на перила, вона закурила «Честерфілд» і довго стояла так, нерухомо, дивлячись на людей унизу. Під сходами, вмостившись на краю кам’яного фонтана, де плавали папірці, лушпиння від фруктів та порожні бляшанки з-під пива, якийсь вбраний у пончо юнак з довгим білявим волоссям грав на примітивній тростинній флейті мелодії андійських індіанців. Хулія кілька хвилин прислухалася до музики, а тоді знову почала блукати поглядом по ринку, гамір якого долинав до неї невиразно, притишений відстанню. Вона докурила сигарету, а потім спустилася сходами й зупинилася біля вітрини з ляльками. Тут були ляльки голі й одягнені в барвисту селянську одіж чи у вишукане романтичне вбрання, що включало також рукавички, капелюшки й парасольки. Були ляльки-дівчата й ляльки-жінки. З грубими, дитячими, безневинними та розпутними личками… їхні руки та ноги заклякли в різних позах, немов захоплені зненацька холодним подувом часу, що минув відтоді, коли їхні власниці кидали їх, або продавали, або помирали. «Дівчата, котрі зрештою зробилися жінками, — подумала Хулія, — вродливими й непривабливими, які потім, можливо, кохали та були коханими, а колись голубили ці ганчіркові, картонні чи порцелянові тільця руками, що вже перетворилися на цвинтарний тлін». Однак усі ці ляльки пережили своїх власниць; вони — мовчазні, нерухомі свідки, що зберігали в несправжній сітківці своїх несправжніх очей давні домашні сцени, вже викреслені з часу та з пам’яті живих. Розпливчасті образи, що прозирали крізь млу забуття, хвилини родинного затишку, дитячі пісеньки, обійми закоханих. А ще сльози та зневіру, несправджені мрії, занепад і сум. Можливо, навіть зло. Було щось приголомшливе в цій безлічі скляних та порцелянових очей, які, не моргаючи, дивилися на неї з виразом священної мудрості, властивої лише часові; нерухомих очей, вставлених у бліді воскові чи картонні личка, та їхньому потемнілому від часу вбранні, побляклих та бруднуватих мереживах. І в цьому волоссі, зачесаному чи скуйовдженому, але натуральному — Хулія здригнулася від самої думки про це, — яке колись належало живим жінкам. Сумна асоціація змусила її пригадати рядки вірша, почутого давним-давно від Сесара: