— Побачимо, що скаже Сесар.
Вона дивилась, як він іде, бачила його широку спину, що продиралася крізь юрбу, поки він не зник з очей. Як і кожного разу після зустрічі з Максом, у неї залишилося відчуття невдоволення, ніби вона не зуміла розставити все по місцях, ніби — попри відмову — Макс знову зміг зазіхнути на її внутрішній світ, як тоді у тій історії зі склянкою. Сердита на себе, хоча й не знаючи до ладу, за що собі дорікати, вона запалила нову сигарету й жадібно затягнулася. «Часом, — думала вона, — я віддала б усе, що завгодно, щоб бути достатньо сильною й роз’юшити Максові цей його звабливий писок самовдоволеного огира».
Перш ніж зайти до кав’ярні, вона ще із чверть години блукала поміж яток. Сподівалася, що довколишня метушня, вигуки крамарів і людська юрба розважать її, а проте її обличчя залишалося похмурим, а погляд відсутнім. Про Макса Хулія встигла забути, тепер вона переймалася іншим. Картина, смерть Альваро, шахова партія раз по раз нав’язливо виринали в уяві, не давали спокою й ставили запитання, на які не було відповіді. Можливо, гравець-невидимка теж був десь поряд, серед цього тлуму, й спостерігав за нею, плануючи свій наступний хід. Вона підозріливо обдивилася довкруг й крізь шкіру сумочки намацала подарований Сесаром пістолет. Це був якийсь абсурд на межі жорстокості. Або навпаки: жорстокість на межі абсурду.
Підлога в кав’ярні була дерев’яною, тут стояли старезні столики на металевих ніжках із мармуровими стільницями. Хулія замовила склянку прохолодного напою, сіла за один із столиків біля вікна і завмерла на місці, дивлячись на затуманене скло й намагаючись ні про що не думати, поки нарешті розгледіла невиразний силует антиквара. І вона кинулася до нього, мовби в пошуках розради, що в принципі було близьким до істини.
— А ти щораз гарніша, — Сесар відпустив цей комплімент з удаваним захопленням, картинно зупинившись посеред вулиці й уперши руки в боки. — Як це в тебе виходить, люба?
— Не дурій, — вона з відчуттям безмежної полегкості вчепилася в його руку. — Ми не бачилися лише годину.
— Саме це я й маю на увазі, принцесо, — антиквар стишив голос, наче намірився поділитися з нею секретом. — Ти єдина з усіх знайомих мені жінок здатна зробитися ще гарнішою за якихось шістдесят хвилин… Якщо тут є якась хитрість, ми повинні її запатентувати. Направду.
— Ідіот.
— Красуня.
Вони попрямували вулицею вниз, туди, де Хулія залишила свою автівку. Дорогою Сесар розповів їй про успішну оборудку, яку він щойно здійснив: йшлося про «Скорботну Богородицю», яку невибагливий покупець може визнати за роботу Мурільйо, та датований тисяча вісімсот тридцять другим роком секретер у стилі бідермаєр з особистим клеймом Вірйеніхена, хоч у плачевному стані, але справжній, тож добрий червонодеревець дасть йому раду. Тобто дві справді вдалі знахідки, придбані за помірну ціну.
— Особливо секретер, принцесо, — задоволений покупкою Сесар крутив у руці парасолю. — Сама знаєш, існує такий соціальний клас, благослови його Господи, що жити не може без ліжка Еухенії Монтіхо або bureau[28], за яким Талейран підписував свої облудні папери… А ще ж існує нова буржуазія — такі собі parvenus[29], для яких найвищим символом успіху, коли вони хочуть наслідувати тих, перших, є саме стиль бідермаєр… Вони приходять до тебе і з порогу вимагають бідермаєр, не уточнюючи, що саме мають на увазі — стіл чи письмовий стіл; їм просто потрібен бідермаєр за будь-яку ціну. Хоч би що це було, чорт забирай. Деякі з них навіть сліпо вірять в існування бідолашного пана Бідермаєра, гадаючи, що це, либонь, постать історична, і дуже дивуються, коли бачать на меблях інший підпис… Спочатку вони розгублено посміхаються, потім починають підштовхувати один одного ліктями й запитують, чи не маю я, бува, іншого, справжнього Бідермаєра, — антиквар зітхнув, поза сумнівом нарікаючи на лихі часи. — Якби не їхні чекові книжки, присягаюся, я багатьом казав би chez les grecs[30].
— Наскільки я пам’ятаю, ти вже якось таке казав.
Сесар знову скрушно зітхнув:
— Так, я можу бути відчайдушним. Часом я не стримуюся й роблюся нестерпним, наче стара скандальна королева… Наче Джекіл і містер Гайд. Добре, що в наші дні майже ніхто не розуміє до пуття по-французьки.
Вони дійшли до припаркованої в одному з провулків машини Хулії, коли дівчина саме розповідала про свою зустріч з Максом. Досить було їй згадати це ім’я, щоб обличчя Сесара спохмурніло під кокетливо загнутими крисами капелюха.