Коли Хулія прокинулася, Менчу ще спала. Дівчина безшумно вдяглася, поклала на стіл в’язку ключів і вийшла, обережно причинивши двері. Була вже майже десята година ранку, та після вчорашнього дощу в повітрі залишилась якась брудна мряка — суміш туману та нечистот, що, випаровуючись, огортала сірі обриси будівель і надавала примарного вигляду автівкам, які мчали з увімкненими фарами: їхні промені розпадалися на вологому асфальті на безліч дрібок світла, що утворювали довкола Хулії, яка крокувала, засунувши руки в кишені плаща, фантастичну сяйливу ауру.
Бельмонте зустрів її, сидячи у своєму візку, в тій самій вітальні, де на одній зі стін залишався слід від картини _ ван Гюйса. З патефона так само линула мелодія Баха, і Хулія, дістаючи з сумки папери, подумала, що старий, либонь, ставить цю платівку кожного разу, коли очікує на її прихід. Бельмонте висловив жаль з приводу відсутності Муньйоса — математика-шахіста, як мовив він з іронією, що не лишилася непоміченою, а тоді уважно проглянув підготовлену Хулією довідку про картину: всі історичні дані, підсумковий висновок Муньйоса[32] про таємницю Роже Араського, фотографії різних етапів реставрації та видану нещодавно «Клеймором» кольорову брошуру про картину й майбутній аукціон. Він читав повільно, задоволено похитуючи головою. Раз по раз підводив її і кидав на Хулію зачарований погляд, а тоді знову віддавався читанню довідки.
— Чудово, — озвався він нарешті, закриваючи теку, коли скінчив читати. — Ви надзвичайна дівчина.
— Йдеться не лише про мене. Як вам відомо, до цієї роботи долучилося чимало людей… Пако Монтегріфо, Менчу Роч, Муньйос… — вона затнулася. — Ми зверталися також до мистецтвознавців.
— Ви маєте на увазі покійного професора Ортегу?
Хулія здивовано подивилася на старого.
— Я не знала, що вам про це відомо.
Старий похмуро посміхнувся.
— Як бачите, відомо. Після того як він помер, поліція зв’язалася зі мною та моїми племінниками… До мене приходив інспектор, не пам’ятаю, як його звати… Такий товстун із великими вусами.
— Це Фейхоо. Головний інспектор Фейхоо, — вона з прикрістю відвела очі. — Хай йому чорт! Клятий бовдур… Але ви нічого не сказали мені про нього, коли я була тут востаннє.
— Я сподівався, що ви самі розповісте. І вирішив, що коли ви цього не робите, то маєте якусь причину.
У голосі старого вчувалася стриманість, і Хулія зрозуміла, що от-от може втратити спільника.
— Я гадала… Знаєте, мені направду шкода. Я боялася розхвилювати вас через ці історії. Зрештою ви…
— Ви маєте на увазі мій вік та здоров’я? — Бельмонте склав на животі худющі поцятковані плямками руки. — Чи ви боялися, що це може вплинути на долю картини?
Дівчина похитала головою, не знаючи, що відповісти. Потім стенула плечима й посміхнулася, а на її обличчі відбилося щире зніяковіння — вона чудово розуміла, що лише така відповідь може задовольнити старого.
— Що я можу вам сказати? — пробурмотіла вона, упевнившись, що влучила в ціль, коли Бельмонте посміхнувся й собі, погоджуючись на запропонований нею змовницький тон.
— Не турбуйтеся. Життя непросте, а людські стосунки тим паче.
— Запевняю вас, що…
— Ви не повинні мене ні в чому запевняти. Ми говорили про професора Ортегу… Це був нещасний випадок?
— Гадаю, так, — збрехала Хулія. — Принаймні так я зрозуміла.
Старий подивився на свої руки. Було неясно, вірить він їй чи ні.
— Хай там як, але це жахливо… Еге ж? — він кинув на неї проникливий та серйозний погляд, в якому відбивалася невиразна тривога. — Ці речі, я маю на увазі смерть, мене таки вражають. А в моєму віці мало б бути навпаки. Цікаво, що всупереч будь-якій логіці людина чіпляється за своє існування тим дужче, чим менше їй залишилося жити.
Ще трохи — і Хулія була б уже ладна викласти йому все до кінця: про існування таємничого гравця, про погрози, про невиразне відчуття, що мовби тяжіло над нею. Про прокляття ван Гюйса, слід від якого — порожній прямокутник з іржавим цвяхом — дивився на них зі стіни, наче лихе передвістя. Але це означало б ударитися в пояснення, на які у неї забракло б сил. До того ж вона боялася ще більше зайве наполохати старого.
32
Тут, мабуть, неточність автора, бо радше мало б ітися про висновок Альваро