— Ми підемо, — сказав він своєму гостеві. — На один день розумного досить.
Оскільки моторошна ілюзія спокою простиралася по всьому імператорському комплексу, що мерехтів під спекотним сонцем, виникала необхідність шукати справжню природу часу у знаках та прикметах. Коли ставалися затримки у поставках льоду, то це означало, що не все спокійно у провінціях. Коли зелені водорості вкривали чисті води Ануп Талао, Найкращої із Найкращих Водойм, то це означало, що у дворі зріла зрада. І коли король покинув палац і його у паланкіні понесли до озера Сикрі, то це було знаком його внутрішнього неспокою. То були водяні передвістя. Також існували повітряні, вогняні та земляні прикмети, але водяні пророцтва були найнадійніші. Вода давала імператорові знання, своєю течією приносила йому правду і заспокоювала. Вона текла вузькими каналами і широкими руслами навколо і через двори палацу, охолоджувала знизу камінні будівлі. Хоч, правди ніде діти, вона була символом твердолобих пуритан, таких як партія манкул Бадауні, але імператор мав глибший зв'язок з життєдайною рідиною, ніж релігійні бузувіри.
Бхаті Рам Джейн приніс королеві паруючий горщик води для щоденного омивання, і Акбар дивився углиб пари, що підносилася і вказувала на правильні дії впродовж дня. Коли він купався у королівському гаммамі[26], то відкидав голову назад і якийсь час, як риба, лежав у воді. Вода у гаммамі, шепочучи у занурені під воду вуха, розповідала про найпотаємніші думки кожного, хто купався у радіусі трьох миль. Однак інформаційна потужність стоячої води була обмежена; аби одержати інформацію з великої відстані, необхідно було зануритися у річку. Проте дієвість гаммаму не варто недооцінювати. Саме у гаммамі він почув, наприклад, про сховану книжку обмеженого Бадані — книжку, настільки критичну щодо імператорських ідей і звичок, що Акбар, якби зізнався, що знає про її існування, мусив би негайно стратити Бадауні. Натомість він приховував таємницю свого критика, ніби власну, і щоночі, коли Бадауні засинав, посилав до кабінету озлобленого автора найвідданішого нишпорку, Умара Айяра, аби той читав і запам'ятовував останні сторінки таємної історії правління імператора.
Умар Айяр мав для Акбара таке значення як вода, він був настільки важливим, що, крім самого імператора, про нього ніхто не знав. Навіть Бірбал не знав про його існування, і навіть начальник усіх нишпорок Абул Фазл. То був молодий євнух, такий худий і безволосий на обличчі й тілі, що міг здатися жінкою, і за наказом Акбара анонімно жив у гаремі, вдаючи покірну служницю наложниць, на яких він так був схожий. Вранці, ще до того як Акбар повів Маґора дель'Амора у Намет Нового Поклоніння, в Акбарові палати через потаємні двері, про існування яких не знав навіть Бхаті Рам Джейн, зайшов Умар і поінформував свого повелителя про шепіт, який він почув у повітрі, маленький обривок чутки, що виходив з гатяпульського борделю. А чутка полягала у тому, що білявий прибулець хоче розказати таємницю настільки дивовижну, що може сколихнути всю династію. Проте Умарові не вдалося довідатися про зміст таємниці, й осоромлений, по-дівочому пригнічений, він настільки засмутився, що впродовж кількох хвилин імператорові довелося його заспокоювати, аби він не розплакався.
Позаяк Акбара дуже зацікавила нез'ясована таємниця, він поводився так, ніби для нього вона нічого не важила, і все відкладав справу з її вивідуванням. Він дозволяв незнайомцеві бути близько побіля нього, але завжди у чиїсь присутності. Скажімо, вони пішли з ним до голубника, аби подивитися на найшвидших королівських листонош, також він дозволив йому іти поряд з імператорським паланкіном слідом за особистим носієм імператора, коли спускалися до краю блискучого озера. Правда, душа його була неспокійна. Річ не тільки у таємниці, на якій зійшовся клином увесь світ, але також і у вчорашніх любощах з коханою Джодгою, яка вже не так, як колись, збуджувала його, і він уже було подумав, чи її не замінити на якийсь час іншою, вродливішою наложницею. Й окрім усього його охопило ще більше розчарування у Богові. Цього вже було занадто. Настав час поплавати.
Під впливом ностальгії він зберіг, відновив і спустив на воду чотири улюблені човни дідуся Бабара. На найбільшому човні, плоскодонній баржі, що називалася Ґунджаїш, себто Потуга, переправляли кашмірський лід, який долав останній відтинок своєї подорожі з високих Гімалаїв до придворних склянок на облавку судна, що було подарунком його тезки султана Джалалудддна жорстокому природолюбові першому королю Моголу. Сам же Акбар надавав перевагу прогулянкам на Асаїші, що означало Затишку, у супроводі невеликого кур'єрського човна Фармаїш, себто Команда, яким перевозили гостей з одного берега на інший. Четвертим човном був пишно оздоблений Араїш, або ж Прикраса, що призначався для романтичних подорожей і використовувався тільки вночі. Акбар провів Маґора дель'Амора до головної каюти Асаїша і з насолодою зітхнув, а саме це він завжди робив, коли ніжна хиткість води заміняла під ногами банальність суходолу.
Іноземець був настільки переповнений ненародженим дитям своєї таємниці, наскільки буває переповнена жінка напередодні пологів, і був настільки ж наляканий небезпекою цього явища. Акбар трохи помучив свого гостя, наказуючи команді судна якнайшвидше виконати низку дій, передбачених протоколом двору, пов'язаних з подушками, вином та книжками. Так, напій куштували тричі, перш ніж його торкалися губи імператора, і хоч така практика добряче набридла імператорові, він не перечив їй. Що стосується книжок, то Акбар таки змінив протокол. За старих часів кожна книжка, що потрапляла на очі імператорові, мала бути прочитаною трьома різними експертами і тільки тоді оголошувалася вільною від смути, непристойностей і брехні.
— Іншими словами, — сказав молодий король, зведений на трон, — ми читатимемо лишень найнудніші книжки, що коли-небудь писалися. Так справа не піде.
Нині дозволялося читати всі книжки, але імператорові, перш ніж він відкривав книжку, подавали на неї три різні рецензії трьох різних експертів, оскільки існував загальний верховний протокол про недоречність королівського здивування. Що стосується подушок, то вони перевірялися на наявність лез та шпильок, які міг сховати якийсь зловмисник. І все це імператор мусив терпіти. А тоді він дозволив собі усамітнитися з іноземцем поза межами чутности вух помічників.
— Ваша Величносте, — промовив Маґор дель'Амор, і його голос, здається, трохи затремтів, — я прошу дозволу дещо вам розповісти, і тільки вам одному.
Акбар голосно розреготався.
— Нам здається, що якби ми змусили тебе ще трохи почекати, то ти б умер, — посміювався він. — Уже понад годину ти ніби той фурункул, що має прорватися.
Іноземець спалахнув рум'янцем.
— Ваша величність знає все, — сказав він кланяючись. (Імператор не запропонував йому сісти.) — Однак я маю сміливість припустити, що природа моєї інформації вам невідома.
Акбар заспокоївся і набрав серйозного вигляду:
— Так, так, продовжуй, — промовив він, — уже кажи, що маєш сказати.
— Нехай буде ваша воля, Ваша Величносте, — почав іноземець. — Колись у Туреччині жив принц на ймення Арґалія чи Аркалія, великий воїн, що володів чарівною зброєю і в чиєму почті було чотири страхітливі велетні, і він мав з собою жінку, Анжеліку...
З ялика Фармаїш, який на повному ходу йшов до Асаїша з Абул Фазлом і гуртом чоловіків на борту, долинув голосний крик:
— Стережіться! Рятуйте імператора! Стережіться!
Водночас команда королівського судна кинулася до королівської каюти і безцеремонно скрутила Маґора дель'Амора. М'язиста рука схопила його за горлянку, а три шаблюки спрямували свої вістря простісінько йому в серце. Імператор підвівся на ноги і дуже швидко був оточений озброєними людьми.