Адмірал Андреа Дорія вже був близький до непритомности.
— Цілком слушно, — пробурмотів він, гепнувся у крісло і почав хропіти. — Проте є ворог, якого я ненавиджу понад магометан-піратів.
— І хто вони? — поцікавився Арґалія.
— Венеція, — сказав він. — Я також вимахаю тих гарненьких венеційський байстрючків.
Коли вісім генуезьких трирем попливли бойовим порядком, наздоганяючи свою жертву, для Арґалії стало зрозумілим, що релігія тут ні до чого. Корсарів з берберських держав не обходило якесь завоювання чи поширення віри. Їх цікавив викуп, залякування і здирство. А що стосується оттоманів, то вони знали, що виживання їхньої нової столиці, міста Стамбула, залежить від поставок харчів до порту з інших місць, а отже, морські комунікації мають бути відкритими. Вони також ставали дедалі жадібнішими, і їхні кораблі нападали на порти вздовж і поза берегами Єгейського моря; вони також не любили венеційців. Влада, багатство, володіння, багатство і влада. Що стосується Арґалії, то вночі його снам не бракувало екзотичної розкоші. Лежачи в каюті на самоті, він сам собі заприсягся: «Я ніколи не повернуся до Флоренції бідняком, але лишень принцом з багатим скарбом». Його прагнення виявилося дуже простими. Природа світу прояснилася.
Коли все здається ясним і зрозумілим, то обов'язково очікуй якогось обману і зради. Після переможної сутички з піратськими кораблями братів Барбаросси з Митайлини адмірал, окроплений сарацинською кров'ю, командував стратою захоплених піратів (усіх їх обмастили смолою і живцем спалили на головній вулиці їхнього рідного міста), а тоді задумав зухвалий план, що полягав у тому, аби зайти в Єгейське море і вступити у бій з османцями у їхніх же «домашніх» водах. Але щойно Золота Банда зайшла у легендарне море і лоб у лоб зіштовхнулася з оттоманськими Галерами, невідь звідки взявся таємничий туман і застелив увесь світ; так, ніби попрацював якийсь дідько з Олімпу, ніби давні боги того регіону, яким надокучив довгий нудний вік, де вони вже більше не мали великого пошанівку, вирішили побавитися з людьми і знічев'я зруйнувати їхні плани, просто заради старих часів. Вісім генуезьких трирем спробували вишикуватися бойовим порядком, але через туман це їм не вдалося; туман був сповнений завиваннями упирів, зойками відьом, смородом смерти та голосінням потонулих, і навіть загартовані у боях найманці почали панікувати. Система туманних горнів, яку запровадив адмірал саме на такий випадок, невдовзі дала збій. Кожен з його кораблів мав свій власний сигнал довгої й короткої тривалості, але, панікуючи у ядовитих випарах смерти та ідолопоклонства, їхнє спілкування втратило будь-який зміст, до речі, як і система туманних горнів на оттоманських суднах, аж поки вже ніхто не знав, де він є і хто поруч — друг чи смертельний ворог.
Гарматний обстріл розпочався раптово як з боку трирем, так і з боку потужних обертових гармат, установлених на палубі оттоманських Галер, а червоне полум'я та яскраві спалахи з товстих гармат у тумані скидалися на невеликі шматки пекла всередині безформного переддвер'я. Звідусіль зацвів рушничний вогонь — мерехтливий сад смертельних червоних квітів. Ніхто не знав, хто у кого стріляє, як слід діяти, тож насувалася величезна катастрофа. А тоді зненацька, ніби обидві сторони зрозуміли небезпеку, точнісінько в той самий момент настала тиша. Жодна гармата не вистрілила, ніхто нічого не вигукував, не сигналив жоден туманний горн. Почався непомітний рух у білій порожнині. Арґалія, самотньо стоячи на палубі флагманського корабля, відчув на своєму плечі руку долі й дуже здивувався, відчувши, що ця рука тремтіла зі страху. Він обернувся. Ні, позаду нього стояв не Фатум, але боцман Чева, вже не жорстокий і страхітливий, а геть позбавлений духу, як той побитий пес.
— Ти потрібен адміралові, — прошепотів він хлопцеві й повів його під палубу, де чекав Андреа Дорія, тримаючи в руці великий горн флагманського корабля флоту.
— Сьогодні — твій день, мій юний оповідачу, — промовив тихо адмірал. — Сьогодні ти досягнеш величі завдяки своїм ділам, а не завдяки своїм словам.
Задум полягав у тому, аби спустити Арґалію на воду в маленькому ялику, де він якнайшвидше веслуватиме і якнайдалі відійде від флагманського корабля. На кожен сотий удар веслом, — казав адмірал, — щосили дмухай у горн. Ворог прийме хитрість за гордовитість і прийме виклик cometto Андреа Дорії, поверне кораблі у твій бік, гадаючи, що упіймає велику рибу — маю на увазі особисто себе! — а я тим часом скористаюся нагодою і вдарю з незручного для нього боку.
Арґалії план видався не надто вдалим.
— А я? — запитав він, втупившись поглядом у горн, що вже був у його руці. — Що мені робити, коли кораблі невірних почнуть налягати на моє суденце?
Чева Скорпіон підняв його й опустив у ялик.
— Веслуй, — прошипів він, — малий герою. До біса, щодуху веслуй.
— Коли туман розсіється, а ворог розбіжиться, — промовив адмірал, дещо непереконливо, — ми тебе знову підберемо.
Чева щосили штовхнув ялик.
— Так, — прошипів він,— саме так ми і вчинимо.
А потім не було нічого, крім білизни туману та хлюпання моря. Земля і небо почали здаватися чимось нереальним. Це плавання наосліп стало всім усесвітом. Якийсь час він робив так, як йому веліли робити, сто ударів весел — і сигнал з горна, він це зробив двічі, тричі, але жодного разу не чув відповіді на свій сигнал. Світ занімів і завмер. Отже, смерть прийде до нього у безголосій водяній безодні. Оттоманські кораблі просто наляжуть на нього і розчавлять, як блощицю. Він перестав дути у горн. Йому стало зрозуміло, що адмірала аж ніяк не турбувала його доля, і для нього пожертвувати своїм «малим оповідачем» — це все одно що харкнути за облавок корабля. Він був не чим іншим, як тим плювком мокротиння, що погойдається, погойдається на хвилях, а потім зникне безслідно. Щоб збадьоритися, намагався пригадати якісь історії, але на думку спадав то страхітливий левіафан[39], що виринає з морської безодні, аби похрумати його човником у своїх величезних щелепах, то вертлявий глибоководний черв'як або ж вогнедишний морський дракон. Поволі з плином часу всі оповіді вичерпалися, а він залишився безборонним і безпритульним — самотня людська душа, яку відносило невідь куди у білизну. Коли забрати у людини її дім, сім'ю, друзів, рідне місто, країну та її світ, залишиться істота без контексту, чиє минуле забулося, а майбутнє зблякло, себто сутність, позбавлена імени, значення і життя, попри те, що серце ще б'ється.
— Я — сама абсурдність, — казав він сам собі. — Тарган у паруючому гівні має більше значення, ніж я.
Багато років потому, коли він зустрів Кара Кьоз, забуту могольську принцесу, і його життя нарешті набуло значення, наперед приготованого долею, в її очах він угледів відчай покинутого і зрозумів, що їй також довелося зіткнутися з повною абсурдністю людського становища. Тому, а може, і з іншої причини він її покохав. Так, він мав також інші причини.
Туман навколо нього густішав, збирався біля його очей, носа та горла. Йому здалося, що він задихається. Мабуть, я помираю, подумав він. Його воля зламалася. На що б не рокувало його провидіння, він прийме. Він ліг у своєму маленькому човні, і йому пригадалася Флоренція, він побачив батьків, ще не спотворених чумою, згадав дитячі витівки своїх друзів Аґо та іль Макії і сповнився любов'ю, а за мить знепритомнів.
Коли ж отямився, туману вже не було, не було і вісьмох трирем адмірала Андреа Дорії. Великий condottiere Генуї просто підібгав хвіст і накивав п'ятами, а туманний горн у ялику був простим засобом відвернення уваги. Маленьке суденце Арґалії безпомічно колихалося перед самим носом оттоманського флоту, ніби миша в оточенні дюжини голодних котів. Він підвівся у човні і почав махати рукою своїм завойовникам, а тоді з усієї сили дмухнув в адміральський туманний горн.
— Я здаюся! — крикнув він. — Хапайте мене, безбожні турецькі свині.