Інколи у лісі поблизу ферми у Перкуссині він любив полежати на встеленій листям землі і слухати двонотну пісню пташок: високо-низько-високо, високо-низько-високо-низько, високо-низько-високо-низько-високо. Інколи біля лісового струмка він спостерігав за плином води по гальковому руслу, за невеличкими коливаннями води то вгору, то вниз. Все це дуже нагадувало жіноче тіло. Якщо пильніше придивитися до води, то можна помітити, що вона рухається відповідно до ритму світу — глибинного ритму, відповідно до музики в музиці, істини в істині. Він вірив у приховану істину так, як інші вірять у Бога або ж у любов, вірив у те, що істина, фактично, завжди прихована, що все очевидне, явне, неприховане обов'язково є якимось видом обману. Як людина точности, завжди хотів точно схопити приховану істину, розгледіти і покласти на місце істину поза поняттями правильного та помилкового, поза поняттями добра і зла, поняттями прекрасного і бридкого, котрі були поверховими аспектами обману світу, майже нічого не маючи спільного зі справжньою влаштованістю речей, оскільки були відірвані від предметности таємних кодів, схованих форм і таємничости як такої.
У тілі цієї жінки також була загадка. Вона була вочевидь заглибленою у себе, її внутрішнє «я» було стерто або ж заховано у її нескінченній розповіді, у цьому лабіринті з кімнатами-історіями, де цих оповідей ховалося значно більше, ніж йому хотілося почути. Така собі смачненька сновида. Геть чисто спустошена. Ці завчені слова, що так і вихлюпувалися з неї, коли він дивився на жінку, знімав з неї одяг і пестив її. Роздягнув її до наготи без каяття, торкався її без вини, маніпулював нею без докорів сумління. Він став науковцем її душі. У найменшому порухові брови, у посмикуванні м'яза на її стегні, у найменшому посмикуванні лівого кутика її верхньої губи він впізнавав життя, її внутрішнє «я», той суверенний скарб, не був втрачений. Воно спало і його можна було розбудити. Він прошепотів їй на вухо:
— Це востаннє, коли розповідатимеш цю історію. Давай починай.
Повільно, фраза за фразою, епізод за епізодом він руйнував резиденцію спогадів і відновлював людину. Злегка покусував їй вухо і бачив невеличку реакцію у нахилі її голови. Натискував на ступню, і кінчики пальців рухалися з вдячністю. Ніжно пестив її груди, і її спина ледь-ледь прогиналася у відповідь, майже непомітно, проте помітно для чоловіка, що шукає глибинної істини. У тому, що робив, не було нічого поганого. Свого часу вона лишень дякуватиме йому.
Під час облоги Трабзона щодня йшов дощ. Пагорби були вкриті татарами та іншими язичниками. Дорога з гір перетворилася на суцільне місиво, настільки глибоке, що сягало коням до животів. Вони розбили вози з провіантом і тому везли мішки на верблюдах. Один верблюд упав, з його спини скотилася і розбилася скриня, і звідти на очах всіх присутніх висипалося шістдесят тисяч золотом. Без зволікань герой разом з велетнями-швейцарцями та сербом оголили шаблі й розставили варту навколо султанового скарбу, а вже тоді на місце пригоди прибув і він, імператор. Надалі султан довіряв героєві більше, ніж будь-кому із своїх родичів.
Нарешті закляклість зійшла з її рук і ніг. На шовкових простирадлах її тіло лежало вільно й принадно. Тепер вона розповідала історію недавніх днів. Арґалія виріс і мав майже стільки ж років, як іль Макія та Аґо. Їхні хронології знову об'єднувалися. Незабаром вона завершить, і він її розбудить. A ruffiana Джульєтта, от вже нетерпляче створіння, підбивало його на те, аби він узяв її сплячу.
— Та встроми ти їй. Давай же. Не панькайся. Зроби їй приємно. Від того вона вмить прокинеться.
Проте він вирішив не ґвалтувати її, аж поки вона не прокинеться з власної волі, і він одержить у тій справі згоду Алессандри Фіорентини. Резиденція пам'яті була невимовної вроди і поводитися з нею треба ніжно. Вона могла бути і рабинею у будинку куртизанок, але все одно до неї треба ставитися з великою пошаною.
Воєводу Валахії Влада II — Влада Дракулу, «дракона-диявола», Саджателя-на-палю, Казілкі Бея — не могла здолати жодна звичайна сила. Про Влада почали казати, що із посаджених на палю жертв він п'є кров, коли ті корчаться в передсмертних муках, і пиття крови чоловіків і жінок давало йому дивовижну силу над смертю. Він не міг померти. Його не могли убити. Таку тварюку ще треба було пошукати. Якось він одрізав носи убитим ним людей і відіслав їх угорському королеві, аби похизуватися своєю силою. Такі розповіді перелякали військо, і похід на Валахію виявився невдалим. Для заохочення яничарів султан роздав тридцять тисяч золотом і пообіцяв їм, що у разі перемоги вони одержать право власности й право на відновлення своїх імен. Влад Дракула вже встиг на той час спалити цілу Болгарію і посадити на дерев'яні палі двадцять п'ять тисяч людей, але чисельність його війська була меншою, ніж чисельність султанових сил. Він відступав і залишав за собою спалену землю, отруєні джерела і забиту худобу. Коли султанове військо брело по спустошеній землі без харчів та води, Король Диявола зненацька напав із засідки. Багато воїнів було убито, а їхні тіла насаджено на гострі палі. Потім Дракула відступив до Тірґовіште, і султан заявив: «Там буде останнє пристанище диявола».
У Тірґовіште перед султановим військом відкрилася жахлива картина. Двадцять тисяч чоловіків, жінок і дітей були насаджені на частокіл паль навколо міста, показуючи наступаючому війську, що таке саме станеться і з ними. Там були немовлята, що чіплялися за посаджених на палі матерів, а у їхніх вигнилих грудях можна було побачити гнізда ворон. Ліс людей, посаджених на палі, викликав у султана огиду, і він відступив разом із деморалізованим військом. Здавалося, що кампанія закінчиться катастрофою, але тут виявив ініціативу герой зі своїм гуртом.
— Ми зробимо те, що маємо зробити, — сказав він. Через місяць герой повернувся до Стамбула з головою диявола у дзбанку з медом. Виявилося, що Дракула все ж таки може померти, незважаючи на чутки про своє безсмертя. Його тіло було насаджене на палю так само, як він насаджував інших, і залишено ченцям Снаґова для поховання на їхній розсуд. Султан збагнув, що герой — це надлюдина, а його зброя володіє надприродною силою, так само як його побратими, що також були більше, ніж людьми. Героя вшанували найвищим званням Османського Султанату — Володарем Чарівного Списа. До того ж він знову став вільною людиною.
— З цієї миті й надалі, — сказав йому султан, — ти — моя права рука, така ж права, як моя власна права рука, і ти — син мені, такий самий, якими є мої рідні сини, і твоє ім'я не рабське, не чийсь там mamluk чи abd, але тебе звати Паша Аркалія, Турок.
Ну що ж, щасливий кінець, сухо подумав іль Макія. Наш старий друг, зрештою, таки знайшов своє щастя. Дуже хороше місце для резиденції пам'яті, аби закінчити свою розповідь. Він приліг біля неї і намагався уявити собі Ніно Арґалію в образі східного паші, якого обдмухують віялами роздягнені до пояса нубійські[42] євнухи в оточенні гарему краль. Його охопила раптова відраза до образу цього відступника і ренегата, християнина, якого навернули у мусульманство і який насолоджується повним достатком у новому Константинополі, чи то по-турецькому Стамбулом, молиться в яничарській мечеті, безтурботно походжаючи попри перекошені й розбиті статуї імператора Юстиніана, та втішається дедалі більшою силою ворогів Заходу.