Зрадницьке перелицювання може вразити кожну добродушну й невинну людину, якою був Аґо Веспуччі, що вбачав у подорожі Арґалії не що інше, як хвилюючу пригоду, яка, зрештою, його не цікавила, але на думку Ніколо, розривала їхні дружні зв'язки, і якби зараз вони зустрілися, то зустрілися б, як вороги, бо відступництво Арґалії було злочином проти глибинної істини, вічної правди сили та споріднености, що рухають історію людства. Він виступив проти своєї споріднености, і жодне плем'я цього б не потерпіло. Проте іль Макії і в гадці не було в ту мить і впродовж багатьох років потому, що він ще колись побачить свого товариша дитинства.
Ліліпутка Джульєтта Веронезе зазирнула у прочинені двері.
— Ну що, синьйоро, — Ніколо кивнув головою, — думаю, незабаром вона очуняє. Що стосується мене і моєї скромної ролі у відновленні її особистості — людської Гідности, яка, як нам каже великий Піко, стоїть у самому центрі людської природи, — то зізнаюся, що відчуваю легкий приплив гордости.
Ruffiana роздратовано пирхнула краєм рота:
— Уже давно пора, — сказала вона і зачинила двері.
Майже одразу резиденція пам'яті почала щось уві сні бурмотати. Її голос міцнішав, і Ніколо збагнув, що вона розповідає останню історію, історію, яка лежить біля самих дверей резиденції пам'яті, що колонізувала її мозок, історію, яку вона, виходячи з тих дверей, мусить розповісти, і тільки тоді зможе пробудитися до нормального життя: свою власну історію, що розвиватиметься назад у часі, у зворотний бік. З дедалі більшим жахом він бачив, як перед ним поставала картина надзвичайного навіювання, як стамбульський некромант, у високій шапці й з довгою бородою послідовника містичного суфізму ордена Бекташі, він же адепт мистецтва гіпнозу і зведення резиденцій пам'яті, працює за вказівкою такого собі новоспеченого Паші, котрий велів зафіксувати всі його подвиги у пам'яті цієї полонянки, тобто стерти її власну пам'ять, і вивільните місце для Арґалієвої версії, поза сумнівом, величного самоутвердження. Це ж бо султан подарував йому полонянку дивовижної вроди, і як він нею розпорядився? Варвар! Зрадник! Та ліпше б він помер від чуми разом зі своїми батьками. Він міг би також утопитися, коли Андреа Дорія кинув його у той човник. Навіть якби Влад Дракула Волоський посадив його на палю, то це було б не надто жорстоким покаранням за згадані діяння.
Голова іль Макії переповнилася сердитими думками, коли не знати звідки з'явилося видіння з минулого: малий Арґалія дразнить його материним способом лікування хворих кашею.
— Не Макіавеллі, але Полентіні.
А тоді полинула Арґалієва пісня про уявну дівчину з каші. Якби вона мала гріх, я би сповідав. Якби вона мала вмерти, я би заридав. Іль Макія відчув, як сльози збігають у нього по щоках. Він сам собі наспівував пісеньку: «Якби вона написала, я би прочитав». Співав тихесенько, так аби не турбувати дівчину з плоті й крови, яку він вивів із резиденції страждань. Зі споминами про Арґалію йому зробилося дуже самотньо — з тільки йому відомим новим відчуттям злости й давньою, світлою пам'яттю дитинства, і він заплакав.
Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура з Бурґа, монтпельєрського купця. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мій батько — торговець і привозив горіхи та шовки з Дамаска до Нарбона. Його несправедливо звинуватили в отруєнні коханки короля Франції і він утік до Рима. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура, якого вшанував Папа. Його призначили капітаном шістнадцятьох папських ґалер і послали на допомогу Родосу, але по дорозі він захворів і помер. Мене звати Анжеліка, і я — з родини Якова Кура. Коли я з братами торгувала у Леванті[43], мене викрали пірати і продали у рабство до султана Стамбульського. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я — донька. Мене звати Анжеліка, я. Мене звати Анжеліка.
Вночі він спав біля неї. Коли вона прокинеться, то він усе їй і розповість, він буде ніжним і добрим, а потім вона йому за все подякує вже як пані, якою вона колись була, дівчиною з порядної купецької родини. Йому було шкода, що їй так не поталанило. Двічі її викрадали берберські пірати, одного разу від французів, іншого разу — від турків, і хто знає, якої наруги вона зазнала, скільки чоловіків її мали і що вона пам'ятатиме з усього цього, навіть зараз вона не була вільною. Вона виглядала витонченою аристократкою, але була лишень дівчиною у будинку розпусти. Якщо її брати живі, то вони мали б дуже зрадіти з її повернення, з повернення безвісти пропалої сестри, їхньої коханої Анжеліки. Її викуплять в Алессандри Фіорентини, хай де був би її дім, у Нарбоні, Монтпельє чи Бурґу, і вона зможе повернутися додому. Може, до того дня він ще й оволодіє нею. Про це треба буде зранку поговорити з ruffiana. Адже будинок Марса перед ним у боргу, завищивши вартість раніше пошкодженого майна. Прекрасна Анжеліка, Анжеліка смутку. Він зробив гарну і майже доброчинну справу.
Тієї ночі він бачив дивний сон. Східний падишах, або ж імператор, у вечірню пору сидів під невеликою банею пірамідальної п'ятиповерхової будівлі, спорудженої з червоно пісковику, і дивився на золотисте озеро. Позаду нього служники махали великими пір'яними віялами, а поруч стояв чоловік чи жінка, європейської зовнішности, з довгим золотавим волоссям, у строкатому шкіряному плащі із косокутників, розповідаючи історію про безвісти пропалу принцесу. Заснулий бачив біляву постать лишень ззаду, але падишаха було добре видно — масивний, білолиций чоловік з великими вусами, вродливий, обвішаний коштовностями і дещо схильний до повноти. Очевидно, вони були витворами сну, витворами його уяви, бо імператор, поза сумнівом, не був турецьким султаном, а білявий придворний не скидався на нового італійського пашу.
— Ти говориш тільки про любов закоханих, — промовив падишах, — але ми думаємо про любов людей до свого принца. Ми прагнемо, аби нас любили.
— Любов — мінлива річ, — відповів інший чоловік. — Сьогодні вас люблять, а завтра вже можуть не любити.
— І що тоді? — запитав падишах. — Нам слід бути жорстоким тираном? Нам слід чинити так і породжувати ненависть?
— Не ненависть, а страх, — промовив білявий чоловік. — Бо тільки страх тривкий.
— Не будь дурнем, — сказав йому падишах. — Це ж бо всім відомо, що страх іде в парі з любов'ю.
Він прокинувся від зойків, світла та відчинених вікон, усюди бігали жінки, а ліліпутка Джульєтта верескнула йому у вухо:
— Що ти їй заподіяв?
Куртизанки без свого пишного вбрання, розкуйовджені, обличчя не нафарбовані й невмивані, у розхристаному нічному одязі, бігали з криками з кімнати до кімнати. Всі двері — нарозтвір, а денне світло, як протиотрута чарам, разюче лилося по всьому Будинку Марса. Що за відьми були ці жінки — на лицях висипка, потворні гризуни з неприємним запахом із рота й огидними голосами. Він сів на ліжку і спробував одягнутися. «Що ти їй заподіяв?» Але він нічого не заподіяв. Він допомагав їй, очищував її пам'ять, звільняв її дух і заледве чи торкався її. Поза сумнівом, він не винен ruffiana жодних грошей. Чому вона так до нього причепилася? Звідки це сум'яття? Треба негайно йти звідси. Треба знайти Аґо, Біаджіо й ді Ромоло та й десь поснідати. До того ж, мабуть, назбиралася вже купа роботи.