— Гаразд, — сказала вона. — У нас нема королівських палат, тож нехай потім не нарікають, от і все.
По одинадцятьох роках шлюбу зі своїм перелюбним чоловіком самовладання сеньйори Марієтти дало збій, і зараз він ставив їй за вину те, що буцімто вона виганяє його з дому, наприклад, у будуар повії Барбери. Тієї верескливої Салютаті, чий план був доволі простий: пережити Марієтту Корсіні, а тоді захопити її вотчину, замінивши її у спальні господаря на віллі Ла Страда, де Ла Корсіні була господинею та матір'ю Ніколових дітей. Це зробило Марієтту непохитною у своїх планах дожити до ста одинадцяти років і дочекатися погребіння своєї суперниці, а тоді голою потанцювати на її убогій могилі під щербатим місяцем. Вона вжахнулася від жагучости своїх мрій, але перестала заперечувати їхню правдивість. Її також могла потішити смерть іншої жінки. Можливо, вона навіть могла пришвидшити розвиток подій. Можна вдатися до вбивства, розмірковувала вона, бо на ворожбі вона не дуже зналася, а її чари майже ніколи не спрацьовували. Якось, перш ніж зайнятися сексом, вона намастила всеньке тіло чарівною маззю, себто перед тим, як змусити його зайнятися сексом, і якби вона було справжньою відьмою, та мазь прив'язала б його до неї назавжди. Натомість він, як завжди, почимчикував наступного ранку до Барбери, а вона кляла його навздогін у спину, називаючи його безбожним розпусником, який не поважає святости благословенної олії.
Він цього не чув, певна річ, але діти чули, бо їхні очі все бачили, їхні вуха все чули, вони були безголосим сумлінням дому. Вона могла б подумати, що то святі духи, якби не треба було їх годувати, латати їхній одяг та прикладати до їхніх голів холодні компреси, коли вони мали гарячку. Тому вони були досить реальними; проте її ревнощі були ще реальнішими, ніж вони, і вона відіпхнула їх, своїх дітей, на задній план. Діти були очима, вухами, ротами і тихим віддихом уночі. Вони були другорядними. Що заповнювало її бачення, так цей чоловік, її чоловік, настільки вчений, настільки привабливий і такий невдаха, звільнений, вигнаний, який все ще ніяк не може зрозуміти справжньої вартости життя, навіть strappado нічого його не навчило в плані вартости кохання та простоти, навіть заперечення всього його життя та роботи з боку громадськости якій він присвятив себе, не навчило його, що краще віддавати свою любов і вірність близьким та домашнім, а не громадськості загалом. Він мав хорошу дружину, вона була люблячою дружиною, а от він волочився за дешевою молодою поткою. Він мав свою гідність та ерудицію, а також невеличкий, але все ж таки маєток, проте щодня писав принизливі листи до двору Медичі, раболіпно випрошуючи якоїсь громадської посади. Це були влесливі листи, не варті його темного скептичного генія та несамовитих слів. Він зневажав те, що мав леліяти: цю вотчину, цей ґрунт, ці будинки, ці ліси та поля, а також дружину — скромну богиню його куточка землі.
Прості речі. Ловля дроздів на світанку, налиті грона винограду, худібка і ферма. Мав удосталь часу для читання і писання і міг дозволити силі свого розуму посперечатися з розумом будь-якого принца. Найкраще, що було в ньому, — це його розум, саме там він зберігав усе варте уваги, але у своєму несамовитому розчаруванні, у своєму болісному вигнанні він думав про одне — як би знайти нову діру для свого качана. Або ж просто застрягти у тому особливому місці відпочинку, в Барбери, тієї співучої лярви. Коли вони ставили його виставу про мандрагоровий корінь у тому чи в іншому містечку, він зробив усе від нього залежне, аби її запросили співати в антрактах для розваги публіки. Аж дивно, що глядачі не повиходили від болю у вухах та відрази. Аж дивно, чому його добра дружина не підсипала йому у вино трутизни. Аж дивно, що Бог дозволяє таким легковажним дівчиськам як Барбера процвітати, тоді ж бо як добрі жінки в'януть і передчасно старіють.
— Але, може, тепер, — сказала Марієтта собі, — та виюча лярва матиме зі мною дещо спільне. Може, тепер нам треба поговорити про прихід відьом, що хочуть зруйнувати щасливий уклад флорентійського життя.
Ніколо мав звичку щовечора спілкуватися з могутніми мерцями саме у кімнаті, де він тепер зіткнувся лицем до лиця зі своїм другом дитинства, і хотів побачити, чи зможе він приборкати свою ворожість, що нуртувала в ньому, а чи вони приречені на все життя залишитися ворогами. Мовчки прохав у мерців поради. Був у близьких стосунках зі всіма героями та негідниками, філософами та непосидючими людьми давнього світу. Коли він залишався на самоті, вони обступали його, сперечалися, щось пояснювали або ж забирали його з собою у свої невмирущі воєнні кампанії. Побачивши Набіса[48], принца спартанців, що захищав своє місто від римлян та решти Греції, чи ставши свідком сходження Агафокла Сицилійця[49], сина гончара, який посів трон короля Сиракуз лишень за допомогою підлости, або ж поскакавши на коні з Олександром Македонським проти перського царя Дарія Великого, він відчував, як піднімалася завіса його свідомости, і світ ставав світліший. Минуле було світлом, яким, за вмілого спрямування, можна освітити теперішнє навіть яскравіше від найсучаснішої лампи. Великість була ніби священним олімпійським вогнем, що передавалася від великого до великих. Олександр брав приклад з Ахілла, Цезар ішов по стопах Олександра, і так далі, і таким чином. Розуміння було ще одним вогнем. Знання не просто народжувалося у людському розумі, але також завжди відроджувалося. Передача мудрости від одного покоління до іншого, тобто цикл відродження — ось що було мудрістю. А все решта — варварство.
Однак варвари були скрізь, і скрізь перемагали. Швейцарці, французи, іспанці, німці — усі топтали Італію у цьому сторіччі нескінченних воєн. Французи билися з Папою, венеційцями, іспанцями та німцями на італійській землі. А тоді в одну мить Франція, Папа, Венеція і Флоренція виступили проти міланців. А тоді Папа, Франція, Іспанія і німці — проти Венеції. Тоді Папа, Венеція, Іспанія та німці — проти Франції. Тоді швейцарці — в Ломбардії. Тоді швейцарці — проти Франції. Італія перетворилася на карусель воєн — воєн, що нагадувала танок з різними партнерами або гру «Похід на Єрусалим», тобто «музичні стільці[50]». І у всіх цих війнах жодне військо з суто італійських загонів так і не змогло довести свою вправність і встояти проти орд з-за кордонів Італії.
Зрештою, це і помирило його зі своїм «воскреслим» другом. Виходить, для того, аби вигнати варварів, Італії необхідно мати своїх власних варварів. Тоді, може, Арґалія, який прожив стільки часу між варварами і сам зробився лютим воїном-варваром і був немов втіленням самої Смерти, стане тим спасителем, якого так потребує країна. На Арґалієвій сорочці були вишиті тюльпани.
— Смерть між тюльпанами, — схвально прошепотіли великі мертві йому на вухо. — Можливо, цей флорентійський оттоман стане щасливою квіткою міста.
Повільно, після довгих роздумів іль Макія простягнув руку дружби.
— Якщо ти можеш врятувати Італію, — сказав він, — то, може, твоя довга мандрівка виявиться Божим Промислом, хто знає.
Арґалія запротестував проти релігійного підтексту в іль Макієвій гіпотезі.
— Гаразд, — іль Макія охоче відступив від свого. — Спаситель — не зовсім підхожа для тебе назва, погоджуюся. Давай скажемо натомість «сучий син».
Нарешті Андреа Дорія таки переконав Арґалію в тому, що нема жодного сенсу повертатися додому і, задерши ноги, відпочивати.
— Невже ти гадаєш, що герцог Джуліано скаже тобі, — запитав його старий condottiere, — «Ласкаво просимо додому, сеньйоре, озброєний до зубів пірате-зраднику, яничаре-вбивце християн, а також ласкаво просимо твоїх сто одного загартованого у битвах воїна та чотирьох велетнів-альбіносів, бо я вірю тобі, коли ти кажеш, що прийшов з миром, а всі твої добродії, очевидно, працюватимуть від сьогодні садівниками, дворецькими, будівничими і теслями»? Тільки дитя проковтне таку казку. За п'ять хвилин після того, як ти почнеш готуватися до війни, він нацькує на тебе всю міліцію, і вони полюватимуть за твоєю головою. Тому ти мертвий, якщо вирушиш до Флоренції, хіба що...
48
Набіс — спартанський тиран (правитель) (? — 192 р. до н. е.), відібрав землю у багатих спартанців і віддав безземельним.
49
Агафокл Сицилієць — давньогрецький тиран (правитель) (361 або 360 — 289 р. до н. е.), завоював майже всі грецькі міста Сицилії.
50
«Музичні стільці» — діти під музику ходять навколо стільців, коли ж музика припиняється, всі кидаються зайняти стільці, яких на один менше, ніж учасників гри.