— В усій Флоренції такого обличчя нема, — промовив новий герцог Джуліано, коли показали йому диво; вдивлявся він у дзеркало, а його здоров'я і манери поведінки поліпшувалися просто таки на очах.
— Повісьте дзеркало знову на стіну, я обіцяю дати золотий дукат жінці або чоловікові, які приведуть до мене це принадне створіння.
Покликали художника Андреа дель Сарто, аби він подивився на чарівне дзеркало і перемалював з нього красуню, але дзеркало так легко не вдалося обдурити, адже чарівне дзеркало, з якого можна перемальовувати окультні зображення, дуже скоро втратило б роботу; тож, коли дель Сарто глянув у дзеркало, крім себе, не побачив жодної живої душі.
— Ні, нічого, — сказав Джуліано розчаровано. — Я знайду її, і ти намалюєш її з натури.
Після відвідин Сарто герцог розмірковував над тим, чи справа тут, часом, не в низькій оцінці генія митця з боку дзеркала; однак на даний момент він був найкращим художником з усіх наявних, оскільки Санціо перебував у Римі, сварячись з Буонарроті у Ватикані, а старий Філіпепі, який очманів від смерти Симонетти і благав поховати його в її ногах, очевидно, свого не домігшись, уже давно помер у злиднях і всіма забутий, неспроможний стояти без двох костурів. Учень Філіпепі Філіппіно Ліппі був популярним майстром festaiuoli, що організовував міські паради та вуличні карнавали, художником, від чиїх робіт натовп шаленів, але він був непридатний для задуманої герцогом Джуліано роботи. Отже, дель Сарто не підходив, але заковика була ще в тому, що дзеркало надалі функціонувало тільки наодинці з герцогом Джуліано. Наступні кілька днів він шукав приводу для усамітнення у своїй спальні кілька разів на день і споглядав неземну вроду, а придворні, занепокоєні його загальним станом здоров'я і неврастенічним виглядом, почали готуватися до найгіршого і дедалі частіше з тривогою позирали у бік його ймовірного спадкоємця Лоренцо. А тоді чарівне створіння в'їхало до міста поряд з Арґалією, і настав час l'ammaliatrice[51].
Вона мала двадцять два роки і була майже на чверть століття молодшою за нього, але коли запитала іль Макію, чи він хотів би пройтися з нею своїм лісом, він підскочив з готовністю схибленого від кохання юнака. На ноги зірвався також і Аґо, що трохи роздратувало Ніколо; що, це ледащо все ще тут? І він збирається супроводжувати їх на прогулянці? Ох і надокучливий, дуже надокучливий, але за цих обставин, мабуть, украй потрібний. Потім з'явилася перша ознака виняткового дару принцеси. Дружина Ніколо Марієтта, зазвичай дуже ревнива і сварлива жінка, радо пристала на цю пропозицією, і то з таким тоном, який аж ошелешив її чоловіка.
— Аякже, покажи дівчині наші місця, — сокотіла вона солоденько й швиденько подала кошик та фляжку вина, аби прогулянка була ще приємнішою. Сторопілий іль Макія збагнув, що його дружина перебуває під впливом якихось чарів, і відчув, як слова чужі відьми промайнули у його голові, але, згадавши прислів'я про дарованого коня, перестав про це думати і тішився своїм щастям. Упродовж наступних пів години він ішов першим, за ним тягнувся Аґо, а позаду нього на деякій відстані йшов Костянтин Серб та ватага охорони, що супроводжувала до дуба його дитинства юну принцесу й фрейліну.
— Тут колись, — казав їй Аґо, а іль Макія кутиком ока бачив, що він з усіх сил намагався справити на неї враження, — я, по суті, знайшов корінь мандрагори, казкову чарівну річ — так! — я знайшов його десь тут.
Він енергійно озирався довкруж, не знаючи куди показувати.
— О, мандрагора? — перепитала Кара Кьоз бездоганною флорентійською говіркою. — Погляньте он туди, там ціла галявина тих рослин.
Але перш ніж хтось міг їх зупинити, перш ніж хтось міг попередити їх, що потрібно заткнути вуха глиною і лиш тоді висмикувати рослини, обидві леді побігли до сили-силенної неймовірних рослин і почали їх рвати з корінням.
— Зупиніться! — заверещав Аґо, невміло плескаючи у долоні. — Стривайте! Ми збожеволіємо від їхнього крику! Або ж оглухнемо! Або ж ми всі... — він хотів сказати «помремо», але обидві пані спантеличено дивилися на нього з висмикнутими мадрагорами в кожній руці, і не чулося ніякого смертельного крику.
— Так, вони отруйні, якщо прийняти їх надто багато, авжеж, — сказала Кара Кьоз замислено, — але не потрібно боятися.
Коли ж обоє чоловіків побачили, що жінкам корінь мандрагори віддає своє життя без жодних протестів, то дуже здивувалися.
— Тільки не випробовуй його на мені, — шаленів Аґо, намагаючись приховати свій страх, що охопив його кількома секундами раніше. — Мені доведеться завжди тебе кохати, або ж, в крайньому разі, поки хтось із нас не помре.
Потім він геть спаленів, і те почервоніння поповзло вниз під комірець його сорочки і з'явилося з рукавів, також змінивши колір його рук, що свідчило, звичайно, про безнадійність і безповоротність його закоханости. Для цього не знадобилося жодної окультної рослини.
До часу, коли Арґалія з швейцарцями-велетами для ескорту Кара Кьоз повернувся до її нового дому у Палаццо Коккі дель Неро, всеньке село Сант'Андреа в Перкуссині потрапило під вплив її чарів, геть усі — аж до останнього чоловіка, жінки та дитини. Навіть кури, здається, були веселішими і несли більше яєць. Загалом, принцеса нічого такого не робила для підвищення своєї популярности, але вона весь час зростала. Впродовж шести днів тимчасового перебування у будинку Макіавеллі вона з Дзеркалом ходила по лісу, читала вірші різними мовами, зустрічалася і подружилася з дітьми господаря будинку і навіть пропонувала свою допомогу на кухні, яку Марієтта відхиляла. Вечорами вона полюбляла посидіти з іль Макією у його бібліотеці, дозволяючи Ніколо читати уривки з творів Піко делля Мірандоли та Данте Аліг'єрі, а також пісні з епічної поеми Закоханий Орландо, написаної Маттео Бойардо зі Скандьяно.
— Ох, — вигукнула вона, коли дізналася про численні випробування у житті головної героїні Бойардо. — Бідолашна Анжеліка! Так багато переслідувачів і так мало сил, аби протистояти їм або ж нав'язати їм свою волю.
А тим часом у селі всі як один почали співати їй похвальні пісні. Дроворуб Ґаґліофф вже більше не називав Кара Кьоз і Дзеркало «відьмами» для «маханини», а говорив про них з широко розплющеними очима та поштивим трепетом, не дозволяючи собі навіть у мріях мати з прекрасними жінками плотських стосунків. Брати Фрозіно, сільські франти, мали нахабство оголосити, що вони — претенденти на її руку, адже було не зовсім зрозуміло, чи Аґалія Турок насправді одружений з нею, і, певна річ, якщо би це підтвердилося, тоді обидва мельники погоджувалися визнати у цій справі його право законного чоловіка, але якщо ж вона була неодружена, а їм би це навіть дуже сподобалося, вони погоджувалися в інтересах братської любови ділитися нею та її фрейліною між собою по черзі. Ніхто інший не був настільки недолугий, як Фрозіно Уно та Дує, але загальна громадська думка про Кара Кьоз була високою, тож і жінки, і чоловіки проголошували себе «зачарованими».