— Анжеліко, скуштуй груш!
— Анжеліко, ці сливи дуже соковиті!
І то жодної вигадки, але жінка з плоті й крови. Тож її обожнювали і вважали, що вона спроможна на великі справи. Однак відстань між чарівницею і відьмою була не надто великою. Лунали голоси, що нове обличчя Жінки-мольфара, в якій зосередилися всі окультні сили інших жінок, було не що інше, як маска, а справжні обличчя таких жінок залишалися незмінно лютими Ламіями, старими потворами і каргами.
Скептики ж, які через свій кислий темперамент не вірять у надприродність, можуть надати перевагу прозаїчнішим поясненням подій часу вдоволення золотом та матеріального процвітання, якими Флоренція втішалася у ті дні. Під великодушно тиранічною егідою Папи Леона X, справжнього повелителя Флоренції, а також геніальної людини чи безглуздого дурня, залежно як на це поглянути, місто багатіло і процвітало, його вороги відступали тощо. Якби ви хотіли заперечити цій завидній смузі в історії, то перед вами... мусили б постати зустріч Папи з королем Франції після битви під Мариньяно, його альянси та договори, приєднання чи викупи нових територій, відданих під опіку Флоренції, яка одержувала від них велику вигоду; або присвоєння Лоренцо де'Медичі титулу герцога Урбінського; або ж залагодження одруження Джульяно де'Медичі з принцесою Філібертою Савойською, після чого король Франції Франциск І передав йому герцогство Немур, і мабуть, прошепотів на вухо, що Неаполь також незабаром буде його.
Треба погодитися із уже заяложеним словесним вивертом: так, безсумнівно, папська влада була дуже великою. Такою як влада короля Франції, короля Іспанії та швейцарського війська, а також оттоманського султана, і всі вони перебували у безнастанних конфліктах, одружувалися, примирювалися, самозрікалися, перемагали, зазнавали поразок, були замішані у махінаціях, проводили дипломатичну роботу, купували чужу і продавали свою прихильність, збирали податки, плели інтриґи, доходили компромісів, вагалися і дідько його знає що ще робили. Але всі вони, на щастя, майже не мали стосунку до нашої історії.
За якийсь час у Кара Кьоз з'явилися ознаки фізичного та душевного виснаження. І, мабуть, першою помітила ці ознаки дівчина-Дзеркало, оскільки цілодобово бачила свою господиню: тому вона зауважила легеньку втому її чутливих вуст, побачила напруження м'язів її рук танцівниці та схильність до головного болю, яким вона страждала в момент роздратування. А може, це був Арґалія, який забив тривогу через її перше за весь їхній роман ухиляння від його любовних ласк, коли вона попросила Дзеркало задовольнити його. Мені щось не хочеться. Я геть знесилена. Мої сексуальні бажання покинули мене. Але ти в цьому не винен. Як ти цього не можеш зрозуміти. Ти вже є тим, ким ти є — одним із найвпливовіших воєначальників, тобі нічого не треба доводити. Тоді ж бо як мені весь час треба ставати тим, що всередині мене. Як ти можеш кохати мене і не розуміти мене. Це не кохання, а егоїзм. Банальне охолодження стосунків через дрібні сварки. Йому не хотілося вірити, що кохання їх покидає. Він не вірив цьому. Він викинув це з голови. Їхнє кохання — це зріле кохання століття. Воно не може потонути у дріб'язковості.
Герцог Джуліано також помітив певні недоречності у своєму дзеркалі, в яке він усе ще поглядав мало не щодня, чим дуже турбував дружину Філіберту Савойську. Його шлюб із Філібертою мав чисто політичний характер. Вона була немолодою і до того ж не вродливицею. Після одруження він і далі обожнював Кара Кьоз навідстані, однак заради справедливости варто сказати, що цей хворобливий і благочестивий чоловік ніколи не робив спроб спокусити і забрати її у свого великого генерала, а задовольнявся влаштуванням на її честь festa, які можна було порівняти із тогочасним святкуванням приїзду Папи до Флоренції. Філіберта після свого прибуття до Флоренції почула леґенду про святкування на честь принцеси Маґора і вимагала, аби її чоловік влаштував щонайменше таке святкування для своєї нареченої, на що Джуліано відповів, що такий карнавал був би доречним, якби вона народила йому спадкоємця. Він заледве чи коли заходив до її спальні, однак його єдиний негідний син називатиметься Іполитом і стане кардиналом, як це інколи буває з негідниками. Після тієї відмови Філіберта зненавиділа Кара Кьоз усім своїм серцем, а коли дізналася про існування чарівного дзеркала, то зненавиділа і його. А коли почула, як Джуліано з тугою говорив про нездужання смуглявої принцеси, то вже цього не стерпіла.
— Їй зле, — сказав він дружині сумно, коли вона застала його втупленим у чарівне дзеркало. — Поглянь на бідолашну дівчину. Вона слабує.
Філіберта ж закричала:
— Так, вона у мене ще занедужає, — і кинула щіткою для волосся зі срібною ручкою в дзеркало і розбила його. — Мені зле, — сказала вона. — Якщо хочеш знати правду, то мені ще ніколи не було так зле. Піклуйся і про моє здоров'я так, як ти піклуєшся про її.
А правда полягала в тому, що Кара Кьоз перевтомилася, бо жодна жінка неспроможна витримати такого напруження впродовж такого тривалого часу. Зачарування сорока тисяч людей, місяць за місяцем, рік за роком виявилося занадто складним завданням навіть для неї. Все менше і менше надходило повідомлень про дива, а потім про них взагалі перестали говорити. Папа також більше й словом на згадував про її святість.
А на відміну від Аланкви — богині сонця, вона не мала сили над життям і смертю. За три роки після її приїзду до Флоренції Джуліано де'Медичі захворів і помер. Філіберта спакувала пожитки, серед іншого своє неймовірне цінне придане, й вернулася до Савоя.
— Флоренція здалася на милість повії-сарацинки, — сказала вона, коли опинилася вдома, — і не є тим містом, де може мешкати добропорядна християнка.
{18} Випадок з левами та ведмедем
ипадок з левами та ведмедем стався під час testa на честь Кара Кьоз. Першого дня проводилися перегони з palio[52] та нічними феєрверками. Наступного дня випустили диких звірів на П'яцца делла Синьйора — биків, буйволів, волів, ведмедів, леопардів та левів, а також чоловіків на конях та піших уланів, а ще чоловіків, що сховалися у величезній дерев'яній черепасі й дерев'яному дикобразі. Одного чоловіка вбив буйвіл.
У якийсь момент найбільший лев схопив ведмедя за горло і вже був готовий загризти його, коли, на загальний подив, втрутилася левиця на боці ведмедя, вкусила лева, і той відпустив ведмедя. Ведмідь скоро оклигав, а решта левів та левиць відвернулися від тієї левиці-рятувальниці, і вона сумно ходила переповненим квадратом, ні на кого не нападаючи, нехтуючи всіма глузуваннями та вигуками, очевидно, вбита горем. Наступними днями та місяцями точилися довгі дискусії про значення цієї дивної події. Всі зійшлися на думці, що левиця символізувала Кара Кьоз, але хто був ведмедем і хто був левом? Нарешті, знайдено, як вважалося, вірогідне пояснення, і містилося воно в анонімному памфлеті, автором якого був Ніколо Маккіавелі, знаний лишень небагатьма флорентійцями, популярний драматург, людина влади у немилості. У памфлеті йшлося, що левиця показала себе готовою втрутитися у боротьбу між своїм та іншим видом, якщо це потрібно для досягнення миру. Також принцеса Кара Кьоз, у разі необхідности, може стати між непримиренними силами, навіть якщо їй доведеться виступити проти своїх.
— Але, на відміну від левиці на П'ацца, левиця-жінка буде не самотньою. Вона має і завжди матиме багато справжніх друзів серед ведмедів.
Отже, для багатьох вона стала символом миру і самопожертви в ім'я миру. Про неї багато говорили.
— Східна розсудливість, — казали люди, але вона одразу відкинула таке припущення.
— На сході немає ніякої особливої розсудливости, — сказала вона Арґалії. — Всі люди — такі ж телепні.
Щойно Кара Кьоз та її Дзеркало залишили його будинок, іль Макія відчув напад гіркого смутку, який не покидатиме його впродовж усіх наступних тринадцяти років життя. Коли виставили його з владних коридорів, не знати куди поділися друзі, слава була спогадом минулих днів, тож від'їзд красуні став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння його життя. Чари покинули Перкуссину, і він поглядав на свою дружину, як на качку, що ходить перевальцем, а на своїх дітей — як на додатковий фінансовий тягар. Він час від часу ще наноситиме візити іншим жінкам, відвідуватиме не тільки співучу Барберу, але також ще одну пані з околиці, чоловік якої втік, не сказавши на прощання жодного слова. Однак ці походеньки його нітрохи не тішили. Він із заздрістю думав про чоловіка, що втік, і всерйоз розмірковував над своєю власною втечею темної ночі, але йому хотілося втекти так, аби сім'я гадала, що він помер. Якби йому вдалося придумати, що зробити зі своїм життям після втечі, то, може, він би й наважився на втечу. Натомість він запопадливо виливав думки та знання у короткій книзі, яку писав з надією на визнання при дворі, себто у книзі, що змальовувала життя принців, але виходила вона якоюсь дуже похмурою, і він вже навіть сумнівався, чи його книга комусь сподобається. А як відомо, розсудливість, мабуть, цінується вище, ніж легковажність, а тверезий погляд вважається благороднішим, ніж облесливість. Він присвятив книгу Джуліано де'Медичі, пишучи все власною рукою, але коли Джуліано помер, то довелося книгу переписувати вже для Лоренцо. Глибоко в серці він усвідомлював, що красуня покинула його назавжди, що метелик не сів на зів'ялу квітку, і це його найбільше засмучувало. Він зазирав у її очі, але його в'янення її відштовхнуло, і вона відвернулася від нього. Це стало для нього смертельним вироком.