— Ні, — пробурмотів я. — Гонорар гонораром, зле, розумієте, мені треба подумати…
— Як довго? — запитав парламентер.
— Спочатку хочу побути із Дженні наодинці, коли ви її, так би мовити, з того світу перенесли сюди, порадитися хочу. Може, щось підкаже. Все-таки жива душа, дружина…
— Не знаємо, хто така Дженні. Даємо тобі на роздуми двадцять дві години.
— А потім? — поцікавився я.
— Якщо не погодишся, знайдемо іншого. Того, кому потрібні гроші. Отож думай. Часу предостатньо.
— Гаразд, — мовив я, а подумки крикнув: “Так я вам і погоджуся! Коли вже стільки часу протримався в кріслі головного оператора поля Периметра, то…”
— Усього найкращого. — Парламентер встав і рушив до дверей станції.
Зітхнувши, я подався слідом за ним. Парламентер хвилястих привидів підплив до великої кулі, став на висунутий майданчик і розчинився у безбарвній хвилястій масі.
— Тобі, як завжди, яєчню з салом? — спитала Дженні, готуючи вечерю.
— Та-а! — Я роздратовано махнув рукою. — З чим хочеш. І що хочеш…
— Чим ти засмучений, Нік? — поцікавилась дружина через хвилину, коли на сковорідці зашкварчало сало.
— Ти ж знаєш, яку умову мені поставлено?
Дженні мовчки хитнула головою.
— Ну то й що накажеш робити?
— Скажи, Нік, що такого золота нам з тобою не треба. Самі на хліб заробимо.
— Я так і думаю відповісти.
— І ще скажи, що Землю нашу нікому й ні за які гроші не збираєшся продавати.
— Мабуть, так і скажу, — невпевнено відповів я Дженні і задрімав.
Коли прокинувся, вечеря вже охолола. Швидко вмившись, я підсів до столу, біля якого хазяйнувала Дженні
— Смачного тобі, — всміхнулась вона. — Мені пора йти.
— Куди це?
— Туди! — Дженні невизначено махнула рукою, де за прозорою стіною Периметра наскільки сягав зір роз кинувся жовто-білий килим, витканий вмілою майстринею-природою з ніжних ромашок.
— Як? Зараз? — здивувався я.
— Так, Нік. — Вона глибоко зітхнула, поцілувала мене в щоку, вискочила за двері і, не озираючись, швидко пішла звивистою стежкою до білого моря ромашок.
Я метнувся за нею.
— Зачекай-но, Дженні! Зажди мене! — закричав я, коли вона без перешкод пройшла крізь прозору стін Периметра. — Я з тобою…
Та вона не чула мене або ж вдавала, що не чує. Ішла і йшла назустріч червоному сонцю безмежним полем ромашок, котрі, як мені здавалось, з ніжністю зустрічали її.
Я стояв поряд з Периметром і з усієї сили гати пружку, прозору стіну, яка так і не пустила мене за Дженні. Стояв і дивився доти, доки моя дружина не зникла у безкрайому морі ромашок. А вони заклично повертали до мене свої маленькі гарні головки…
Повернувшись на станцію, я вперше за стільки днів заплакав. Мені було до болю прикро, що Дженні лишила мене одного, хоч я так просив її побути на станції ще трохи.
Скільки часу минуло відтоді, як Дженні пішла зі станції — не знаю, в усякому разі, цілком достатньо, щоб сформулювати в думці чітку відповідь парламентерові хвилястих.
Джеймс, мій колишній сусіда, кілька років тому розповідав цікавий анекдот про Ходжу Насреддіна.
Ходжа прийшов до еміра і за великі гроші, котрі потім роздав бідним, пообіцяв протягом двадцяти років навчити віслюка не тільки читати книги, а й розмовляти. “Це неможливо, Насреддіне. Служники еміра відрубають тобі голову за брехню, якщо віслюк не заговорить”, — жахнулися бідні. Однак Ходжа хитро всміхнувся і відповів: “За цей час або віслюк помре, або емір, або я!”
Пригадавши цей анекдот, я вирішив вдатися до такої ж хитрості в розмові з непроханими пришельцями. Ач, їм Землю нашу подавай… Тільки, строк дещо збільшив — до ста років. Коли брехню мою розкусять, тоді викручуватись якось буду. Якщо ж ні, то я, це точно, до ста тридцяти п’яти років не дотягну. Факт.
3. Нарешті після довгого дощу з-за хмар несміливо визирнуло по-літньому ласкаве радісне сонце. Я простував знову до стіни Периметра, за якою пишно квітли красуні-ромашки. йшов, щоб ще й ще раз пересвідчитись у тому, що нічого не змінилося і стіна знову не пропустить мене. Хоча все ще сподівався, що колись настане такий день, і я ступлю на широченне ромашкове поле і знайду там Дженні.
Парламентер, хоч як це дивно, не прийшов ні через двадцять дві години, ні на другу добу. Нехай! Це їхня справа… А мені — хоч трава не рости. Не хочуть, і не треба! А золото їхнє нехай хоч крізь землю провалиться!
І ось я знову поруч із зловісною непроникною стіною Периметра. Стою і вже навіть не намагаюсь прорватися крізь неї на той бік, що вабить мене і кличе. “Напевне, потрібні якісь чародійні слова, заклинання, — майнула думка, — але я не знаю їх”.
Там, за Периметром, під невеличким вітерцем ромашки приязно махають акуратненькими головками, і здається, що вони запрошують мене на це поле. Дуже далеке і водночас несподівано близьке.
Збираюсь іти на станцію і тільки за звичкою спираюся рукою на стіну, яка чотири дні тому, коли від мене пішла Дженні, зіграла зі мною злий жарт. О диво, зараз моя рука без перешкод пройшла крізь стіну і я, втративши рівновагу, мов колобок викотився на біло-зелений килим з ромашок, що давно кликав мене до себе.
Зірвавшись на ноги і ні хвилини не роздумуючи, я одразу ж кинувся слідом за сонцем, що втікало за обрій.
Наближався вечір. Сонце знову закрили дощові хмари, і почав накрапувати дощ. Та мені було байдуже. Великі прохолодні краплини, раз у раз залітаючи за комір моєї куртки, трохи протверезили мене, збудженого і якогось ніби аж сп’янілого від передчуття близької зустрічі з Дженні.
Я поспішав туди, куди пішла, не обертаючись, дружина, намагаючись будь-що наздогнати її.
Швидко сутеніло. Сівши на густий зелений килим, я дістав з рюкзака термос і налив у його ковпачок гарячої кави.
Ніч спустилася над полем. На сході у рідких просвітах між щільною завісою хмар ледь проглядали мерехтливі зірки, а наді мною чорне небо ще плакало прохолодним дощем.
— Чого це ти розлігся, Нік? — Згори на мене здивовано дивився Тед. — Захворієш! Вогко тут.
“Оце маєш! І приверзеться ж таке!” — подумав я.
— Вставай, вставай. Нічого очі витріщати. Куди це ти зник? Замучився я зовсім з цими недолюдками. Примушують контракт підписати. Багато хочуть. Ходімо зміниш мене… Я вже донесхочу начергувався. — Тед провів рукою по своїй короткій шиї і подав мені руку. — Чого мовчиш, Нік?
Я не відповів. Та й що я міг сказати Теду? Будь-хто на моєму місці втратив би голову в подібній ситуації На все я міг сподіватися тут: зустрітись із Дженні, побачити кого завгодно, тільки не Теда, який зник тоді так зненацька у неприємній драглистій масі.
— Послухай, Тед! — нарешті озвався я. — А ти, бува, не бачив Дженні?
— Кого? — Тед подивився на мене спідлоба. — Що за Дженні?
“Чого це я питаю в нього про Дженні? — із запізненням подумав я. — Звідки Тед може про неї щось знати? Не доводилось при ньому згадувати про дружину… Та й не питав Тед ніколи про моє минуле. Як і я у нього…”
— Дружина моя.
— Дружина? Ні, не бачив. Та ти ж, Нік, і не знайомив мене з нею.
— Вона померла чотири роки тому, — почав був я, але мене перебив Тед:
— То як же я міг зустрітися тут з нею? З мертвою, чи що?
Я промовчав і до самої станції не сказав уже ні слова.
— Ну от ми і вдома, — сказав, перервавши мої сумні роздуми, Тед, коли ми підійшли до станції. —Керуй, а я на відпочинок.
— Ти що, насміхаєшся наді мною? — роздратовано кинув я Теду, входячи за ним у напіввідчинені двері станції, на яких сиротливо висів поламаний замок.
— Я? З якої речі? — Тед подивився на мене скоса і стенув своїми широкими плечима. — Я додому відпочивати. Відчергував. — Він витягнув з шухляди столу вахтовий журнал, зробив запис і, прощально махнувши мені рукою, вийшов зі станції, подавшись у протилежний стіні бік.