— Зараз усі до медрубки. Після іонного душу — сон, п’ятнадцять годин. Виняток — чергова група. Після відпочинку працюватимете з подвійною енергією…
Коли нарешті знову блимнуло вічко комп’ютера, всі члени екіпажу радо вітали один одного з перемогою. Однак для того, щоб комп’ютер корабля заговорив, спеціалістам довелося ще чотири дні порпатись у нутрощах корабельного всезнайки.
Застереження Реола не спинило дослідників глибин космосу. Після того як екіпаж зайняв ванни з анабіозом, Чередниченко натис на кнопку, і “Альбатрос-2” на планетарних двигунах відірвався від острівця, який майже одразу загубився у безмежжі всесвіту.
— Основна тяга! — урочисто наказав Степан корабельному комп’ютеру. — Маршрут той самий.
— Зрозумів, — звичним голосом відповів комп’ютер. — Основна тяга… Маршрут той самий.
Планетарні від’єднались одразу ж після відповіді машини. І майже тієї ж миті Степан відчув, як запрацювали тяглові двигуни. Чередниченко схопився з крісла, підійшов до дешифратора. Ледь помітний поштовх важільця, перед юнаком спалахнуло сине вічко, і з отвору дешифратора посунула яскраво-жовта стрічка, помережана цифрами, які з кожним новим рядком зростали.
— Коли ми будемо коло планети Трьох Сонць? — зацікавлено поглядаючи на ситуаційні екрани, спитав Чередниченко у корабельного комп’ютера. Зіжмакавши стрічку з рівними рядками цифр, він жбурнув її у розкриту пащу утилізатора.
— Через сім діб, — прогув комп’ютер.
— Скільки?
— Залишилось шість діб двадцять дві години і сорок три хвилини, — відповіла машина.
— Не може такого бути… — здивовано пробурмотів Чередниченко і вже подумки додав: “Ні, щось із ним негаразд, факт!” — А де ми зараз?
— У квадраті двадцять-двадцять чотири.
Чередниченко здивувався ще більше. Десять хвилин тому вони були в квадраті десять-п’ятнадцять. Не міг же корабель за лічені хвилини подолати майже тридцять п’ять парсеків! Це ж… Розгорнувши карту зоряного неба, Чередниченко сів до центрального ситуаційного екрана. Підрахунки підтвердили інформацію комп’ютера. А тим часом координати “Альбатроса-2” знову змінилися. За шість хвилин корабель ще пройшов велетенську відстань!
— Чим це пояснити? — спитав Степан.
— Корабель перейшов у інший вимір часу. Простір стиснувся в десятки, сотні разів, а час… — Комп’ютер на мить замовк, потім, ніби смакуючи кожне сказане слово, вів далі: — А плин часу, навпаки, уповільнився… От і все… Вам допоміг Реол, встановивши на кораблі блок подолання часового бар’єру. Схема блока у сто двадцять другій комірці пам’яті. Можу показати. — Комп’ютер на мить висвітлив па екрані схему.
— Виходить, через шість діб будемо на місці? — мовив Чередниченко, захоплено роздивляючись досить просту схему блока. — Так це ж здорово! Замість чотирнадцяти місяців — якихось шість діб!
— Шість діб і двадцять дві години з хвилинами, — уточнив комп’ютер.
На планету не сідали. Шостий зонд, як і попередні п’ять, запущені за дві доби, видав мізерну інформацію на підльоті до планети Трьох Сонць. Таку мізерну, що космонавти-розвідники тільки розвели руками. Про долю екіпажу космічного корабля “Стріла”, що зазнав аварії на цій планеті, і досі нічого не було відомо.
— Що робитимемо? — звернувся Павлов до членів екіпажу “Альбатроса-2”, які півколом оточили пульт керування.
— Посилати зонди немає сенсу, — сказав Чередниченко, витягуючи з кишені записник. — Краще б відправити туди десантну ракету. — Хлопець розгорнув записник. — Я тут підрахував. Це набагато раціональніше.
— Але й набагато ризикованіше, — озвався Федір Федорович Павлов. — На це треба зважати. Те, що можуть зробити автомати, слід беззаперечно довіряти їм. Якщо гинуть автоматичні зонди-розвідники, то тут може загинути й людина. Правда, людина може проаналізувати повною мірою ситуацію, яка складеться під час польоту до планети, і знайти вихід із становища, чого не зробить автомат… — І несподівано для всіх закінчив: — Словом, я підтримую пропозицію Чередниченка.
…Десантна ракета вперто вгвинчувалась у щільну атмосферу планети Трьох Сонць, з якої на Землю надійшло лише два коротких повідомлення зі “Стріли”, У першому командир розвідувального зорельота другого класу Григорій Коцаренко розповів про прибуття екіпажу до мети подорожі — планети Трьох Сонць і початок досліджень. Друге складалось усього з кількох слів: “У нас вимушена посадка. Розбито маршові двигуни. Тримаємось. Чекаємо на допомогу”.
Прилади працювали нормально. Лише інколи ракету підхоплювали висхідні струмені й кидали то вгору, то вниз, від чого Чередниченку здавалося, що вона втратила керування, ось-ось штопором ввійде в темно-брунатні хмари і вріжеться в поверхню планети…
Падіння тривало п’ятнадцять хвилин. За цей час Чередниченко встиг передати на “Альбатрос-2” кілька досить цікавих повідомлень. Усе було відносно спокійно, якщо не зважати на дедалі більшу силу тяжіння.
“Коли так триватиме ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, то навіть мої натреновані м’язи не витримають”, — подумав Чередниченко, коли набрякли повіки і потрійна сила тяжіння вдавила його в крісло.
— Степане, твої координати? — почулося у шоломофоні.
— Три-шістнадцять, — проказав Чередниченко, зиркнувши на сітку координат, по якій неспішно повзла жовта цяточка — його десантна ракета.
— Ми загубили тебе з поля зору. Проходження сигналу поки що задовільне. Що нового?
— Хмари такі ж, як і були, темно-брунатні. Спочатку швидко наростало тяжіння. Зараз на тому ж рівні, коливається у межах сімдесят три-сімдесят п’ять процентів допустимого. Гадаю, все буде гаразд. До поверхні планети триста сорок кілометрів. Спуск продовжую…
— Мікрофон не вимикай, Степане! Зникає сигнал, — чітко і водночас схвильовано проказав радист Іванов.
— А я вас чую добре, — відповів Чередниченко, дивуючись із того, що сигнал з корабля проходить до десантної ракети нормально, а от його слова щось затримує…
— Напевне, атмосфера планети схожа на детектор — пропускає сигнал тільки в одному напрямку, тобто вбирає в себе, а назад не виривається жодна радіохвиля, — говорив Чередниченко, але судячи з тривожного голосу Іванова, зрозумів, що на кораблі його вже не чують.
Планета Трьох Сонць тихо приймала в свої обійми ще одного землянина — там уже був екіпаж “Стріли”. Чередниченко відчував, що він потрібен їм.
Перед ним здіймались угору якісь рожеві, прозорі, немов кришталеві, колони. Це було неповторне видовище. Чередниченко стояв біля розвідувальної ракети і не міг відірвати від них погляду. Юнакові здавалося, що, коли він ступне хоч один крок, усе зникне. Ця казковість, це веселкове маєво… Нарешті Степан зрушив з місця. І все враз змінилося навкруги.
Голосно задзвонили дзвони. Степан побачив, як на їхній поклик іде натовп. Сотні, тисячі людей…
Вони наближались до кришталевих колон і входили в них, ніби розчиняючись там.
Чередниченку чомусь самому зненацька закортіло ввійти у кришталеву колону й розчинитись у ній.
Планета була все ближче і ближче. Корабель кидало, мов тонку шкаралупу на бистрині, і Павлову здавалося, що міжзоряний гігант ось-ось розвалиться на шматки.
Після того як розвідники космосу вирішили піти на допомогу Чередниченку, минуло чотири години. Як і в десантній ракеті, тяжіння наростало раптово і почало зменшуватись лиш тоді, коли досягло сімдесяти п’яти процентів допустимого.
Комп’ютер уперто мовчав. Корабель проривався крізь щільну запону планети. Виміри, що їх провадили спеціалісти, ніяких відхилень від сподіваної норми не знаходили, однак атмосфера Непривітної чіпко тримала “Альбатрос-2” у своїх обіймах.