Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулів та сотників. Їм ще й поталанило при тій біді, бо одним із своїх сотників вони вибрали в урочищі Маслів Став Богдана Хмельницького!
І почалося по всій Україні послушенство, яке на пізнішій мові зватиметься терором. Придушивши повстання 1637— 1638 років, панство народною кров’ю гасило «дух своєвольства». Творилося досі небачене і нечуване на многостраждальній Україні, сини якої, маючи все, не мали єдності: злочинства чинилися такі, від яких і через віки кров холоне в жилах.
Вдамося до свідчень очевидців тих лихих часів.
Із свідчення очевидця, рік 1638-й:
«Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хороми, пожигают, и пищальное зелье (порох), насипав им в пазуху, зажигают, и сосци у жен их резали, и двори их и всякое строение разоряли и пограбили».
Не уникли панської «ласки» й самі реєстровці, котрих, за свідченням Самовидця, як і селян, приневолювали «панщину робити», «чистити панських коней», «в дворах грубу, то єсть печи, палити, псов хандожити, двори замітати і до йнших незносних діл приставляли».
Ті, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навіть сини реєстровців, як свідчить той же Самовидець, «тую ж панщину мусіли робити и плату давати».
«І так тривало роки і роки. У 1648 році Богдан Хмельницький писатиме в листі до польського короля Владислава IV, що королівські старости й володарі «старинныя поля и виробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, выдирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы и слезы за бунты, иміют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі».
Але й король, мабуть, коли б і захотів, уже нічого не міг вдіяти, бо в Речі Посполитій феодальна анархія взяла гору над законами, і можні магнати утискували не лише «хлопів і бидло», а й самих шляхтичів (дрібніших), відбирали у них володіння, як чинив те, не боячись ні короля, ні Бога, ні законів Речі Посполитої, Ярема Вишневецький.
Особливо лютував один з найжорстокіших катів українського люду (хоча катів добрих і не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими загонами — «драгунами на крадених конях» — роками й роками нападав на села й містечка, грабував і мордував не лише простий люд, а й навіть дрібних шляхтичів та урядовців — відбирав у них маєтки та вольності. Як свідчить пан Єрліч, «брали ґвалтом панн і (панських) удів». Свавілля Лаща (але тільки те, що чинилося над дрібною шляхтою) доходило й до польської влади і викликало у неї не лише осуд, а й дії: за грабіж та мордування люду Лаща 236 разів засуджували на банніцію (вигнання) і 37 разів до інфамії — позбавлення честі. Але, маючи покровителем С. Конєцпольського, Лащ до самої своєї смерті уникав покарання. Більше того, Лащ якось з’явився при королівському дворі в одежі, обшитій оголошеними йому судовими вироками, — і горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпіло й цей вибрик пана, тридцять сім разів позбавленого судом честі!
Десятиліття (1638—1648) магнатського терору на Україні шляхта називала «золотим спокоєм». Та хоча всі попередні повстання закінчувалися кров’ю для одних і «заслуженими ярмами» для інших, нова буря все відчутніше й відчутніше визрівала в залитій кров’ю Україні часів «золотого спокою».
Обкарнавши Ординацією не лише реєстровців, а й Запорозьку Січ, магнатство наказало негайно відбудувати Кодак згідно з усіма правилами голландської фортифікаційної техніки і утричі збільшити залогу цієї фортеці, щоб віднині й навічно перерізати шлях українським селянам на Запоріжжя. Влітку 1639 року до Кодацької фортеці в супроводі численного почту й військ прибув сам коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Розкішно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих ґудзиках, коронний гарцював на коні попереду почту і від задоволення погладжував чорну з сивиною бороду.
— Вітаю вас, панове! З повстанням хлопів таки покінчено! Реєстровці натягли на свої шиї заслужені ярма, а ми, як законні господарі цих країв, повертаємося у свою твердиню над Дніпром!
— Віват! — кричало панство з почту. — Нєх жиє славна вікторія великопольського меча в державній руці пана коронного гетьмана!