— А я п’ю за нашу фортецю — форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!
— А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п’ю його залюбки.
— Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець!
Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима.
Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся. І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, — ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.
«Ідея, — подумав Маріон, — треба лише підшукати зручний випадок».
Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:
— Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.
— Слухаю, — ліниво озвався джура.
— Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем — нарікай на самого себе!
— Слухаю, пане комендант!
Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.
«Цікаво, — думав він, — чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахну і захирію. Але надто горда холопка. Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом — не те. Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський...»
Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон окидає поглядом бранку — єдину свою радість у цих диких краях. Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!
— Здрастуй, красуне!
Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданта. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки — вуставки — вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками... Зваблива... Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні — як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто її хоч пальцем зачепить — того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, що б то було для нього за щастя!
Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.
— Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи і ставилися по-шляхетському.
— У неволі не буває доброти, — відповіла вона, — бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.
— Ти не бійся мене.
Вона глузливо гмикнула.
— А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?
— Але я добрий, — збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. — Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов’ю.
— І для цього ти мене зачинив у льох?
— Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт.
— Гм... Чи не краще тоді зачиняти кота?
— Ха-ха! — зареготав він. — Ти дотепна, моя пташечко!
Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага.
— Як тебе звати? — обхопив її за гнучкий стан.
— Чи панові не все одно? — вона вислизнула з його обіймів. — Я не терплю старих лапунів.
— Але я хочу вимовити твоє ім’я, — перехилив він кухоль.
— Полонянка...
— Рід у тебе є?
Вона випросталась і гордо глянула на нього.
— У мене є рід, і великий. Я — українка!
— Але я питаю, як тебе звати?
— Українка, — вперто повторила вона.
— Ти будеш моєю! — зухвало вигукнув він. — Але я не хочу брати силою те, що любіше по добрій волі.
Вона рвучко повернулась до нього, очі її спалахнули.
— Доброї волі забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у підземеллі, а тоді доброї волі хочеш? Пестощів?
— Ти маєш рацію, — згодився він. — Але я не поляк.
— Не має значення. Ти все одно ворог!
Він знову хлюпнув у кухоль, жадібно випив.
— Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.
— Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.
— Ти певна?
— Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.
— Оракул у спідниці! — спалахнув він. — Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися — силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?
— Хочу, — зізналась вона і по хвилі додала: — Але хочу жити вільною, а не панською затичкою...