Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди — вільний. Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір’ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику.
Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі коні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од вітру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки... Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося. Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався... Гнат прислухався і вловив ще якісь звуки, що випливали десь ніби збоку — ніжні, тремтливі... Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинку, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.
— Що то в тебе? — запитав Гнат.
— Дримба, — відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.
Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.
— Сестричка сьогодні наснилася, Настя, — озвався по хвилі. — Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась... Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в’ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить. «Чого ти, чайко?» — питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: «Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя...» Я руки до неї простягнув і прокинувся... Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. — Посміхнувся і запитав Гната: — Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком... В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу... Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: «Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше...» Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна...
Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку... І знову полинули ніжно-сумовиті звуки... Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.
— Ти вже запорожець? — запитав Гната.
— Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.
Ярема обняв Гната:
— Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь.
І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно — довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку — ікони. А над столом висіло велике панікадило... Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця і довгі козацькі вуса.
— Сідай, — припрохував Ярема. — Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий — запам’ятай моє прізвище, — дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.
— Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище — Летючий?
— Та з хати літав, — посміхнувся хлопець. — Ряднину розіп’яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: «Ще хоч би убився, — кричала, — а то ж покалічишся, а мені — тягайся з тобою... Іч, що надумав — літати!» А дід і каже матері: «Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така — летюча». От мене звідтоді й прозивають Летючим.