Саліх Голуб мав брата в Горажді, але вони мало дбали один про одного. Той брат володів лісами й крамницями, орендував монастирські маєтки, позичав гроші під лихварський процент і таким чином збив собі великий достаток, про розміри якого стало відомо тільки після його смерті. На Гласинці, де він тримав табун коней, його вбили розбійники Бечира Тоски, а оскільки дружина його померла ще раніше, то все це багатство перейшло до брата Саліха й матері. Так Саліха Голуба за одну ніч спіткало щастя, яке навіть у сні йому не снилося.
Наступного дня він придибав під мечеть, анітрохи не щасливий, спокійно розповів, що сталося, і запропонував мені гроші, аби я розпочав якесь діло, а якщо ні, то щоб поїхав з ним у Горажд і допоміг йому господарювати. Мовби хотів розділити з кимось нещастя. Моя відмова не здивувала Саліха. Він подивився на свій камінь під стіною, на якому стільки років відпочивав та мугикав, і пішов, опустивши голову. Тієї ж ночі Саліх помер — з радості чи з горя. Його мати скоро вийшла заміж за муллу Шахінбашича, який був схожий на жінку більше, ніж Саліхова мати. І він, і вона мали по сімдесят років. Ніхто нікого не обдурив: вона була сліпа, він — бідний. Життя обдурило тільки Саліха Голуба.
Я більше не приходив під мечеть.
Я став шукати воду, протічну, чисту, неглибоку. Можливо, через те, що були хотинські мочарі та каламутний Дністер, широкий, наче те море. А може, й тому, що тут можна було, ні про що не думаючи, спокійно дивитися у воду. Усе пливло кудись тихо, з дзюркотом, без поспіху, — все: і думка, і спогади, і життя.
Мені було добре, я був майже щасливий. Годинами я сидів, утупившись у блискучу воду, підставляв руку під м'які лагідні хвильки, які пестили мене, мов живі істоти. І це було все, чого я хотів, усе, чого прагнув.
Із того сну мене збудив Мула Ібрагім. Тінь його впала на мене, коли я, освітлений сонцем, сидів над струмком.
— Дивишся? — запитав він.
У голосі його звучало співчуття й стурбованість.
Я всміхнувся, але не відповів.
— Ти щодня тут?
— Щодня.
— І що робиш?
Я стенув плечима.
— Хіба тобі не обридло дивитися в воду?
Я глянув на нього здивовано: як це може обриднути!
— Доки отак сидітимеш?
— Бо що?
— З чого живеш?
Я знову стенув плечима. Я не знав, з чого живу, та хіба це так важливо?
— Збожеволієш сам.
— Не збожеволію.
— Настане зима, прийде хвороба, зігнуть роки. Що тоді?
— Не знаю.
— Ти сердитий на когось? Чи засмучений? Чи тобі докучають важкі сни?
— Не докучають мені важкі сни, я не сердитий ні на кого і не засмучений.
— Ти допоміг мені в скрутну хвилину. І я хочу допомогти тобі.
— Ти нічим мені не зобов'язаний.
— Я відкрив писарську контору. Працюватимеш у мене, скільки зможеш і скільки захочеш. Рука твоя, звичайно, огрубіла, але з часом пом'якшає.
— Нічим ти мені не зобов'язаний, Муло Ібрагіме. Коли я побачив човен, я схопився за нього мимоволі. Може, подумав, що так мені буде легше пливти.
— Я не борг повертаю. Мені потрібен помічник. Працюватимеш, і я тобі платитиму. Скільки зможу, по-чесному. Не розбагатієш. Люблю мати справу з тим, кого знаю.
— Звик я вже до цієї води і до тиші.
— Коли не працюватимеш чи коли буде небагато, роботи, будеш приходити сюди.
— Не знаю. Як хочеш.
— Контора гарна. Як лялечка.
Контора стоїть на ринку, у Муджелітах, під вежею з годинником, тісна й нечупарна, гаряча й задушлива влітку і по-тюремному холодна взимку, недалеко від громадських убиралень, від яких іде нестерпний запах, через що Мула Ібрагім і я, навперемінку, обкурювали її ладаном та пахучим зіллям, як у церкві, щоб умилостивити нечисті сили смороду. Але те кадіння мало що допомагало, і нам не залишалося нічого іншого, як звикати.
І це мені теж було байдуже. Я сміявся:
— Людина звикає до будь-якого смороду.
Мула Ібрагім відповідав добродушно, з приємною усмішкою, не згадуючи бога, бо ми були самі:
— Я завжди кажу: буває й гірше.
— Як мовив один мудрий чоловік, коли його вели на шибеницю.
— І він мав рацію! Адже його могли відразу вбити, і йому не залишилося б навіть тих кількох хвилин життя. А дорогою до шибениці є ще надія.
— Марна.
— Усе-таки надія. Краще, ніж нічого. А цей сморід навіть на користь.
— Як так: на користь?
— Ось як: чому громадські вбиральні стоять саме тут? Тому, що тут центр усього ринку. А мені таке місце якраз і потрібне — кожному сюди по дорозі. Розумна ж людина, вибираючи між чистим повітрям з убогістю і смородом з добрими заробітками, довго не роздумуватиме. Два кавуни під одну пахву не схопиш — важко мати одночасно дві вигоди. Буває й гірше.