Хімзі-ефенді, підсудок, вбачає смисл цих зборів у тому, щоб посилити боротьбу проти ворогів. Якщо інші не виконують своїх обов'язків, то в нього, як у судді, зв'язані руки. Потрібно було дійти аж до такого, як у випадку з Рамізом, щоб ми всі заворушилися. А хіба треба було допускати до цього? Хіба не краще запобігти хворобі, ніж потім її лікувати? Хіба не краще спокійно спати, ніж дивитися, як зло переростає в нещастя? З Рамізом упоратися — це легко, але він не один. Є сотні молодих Рамізів, будьмо відверті, які вставляють нам палиці в колеса і заважають якнайкраще виконувати наше священне завдання — зміцнювати віру й імперію. І це саме тепер, коли вороги стоять біля наших кордонів й уважно стежать за тим, що діється в нас, щоб вибрати слушну годину й напасти на нашу державу. Ці люди — прямі спільники наших ворогів, а спільники наших ворогів — наші вороги, і не треба їх щадити. їх треба безжалісно знищувати, як і тих, хто їх жаліє.
Тоді всі почали один по перед одного якомога гостріше й суворіше нападати на невідомих зловмисників, яких ставало дедалі більше. Ніхто не хотів відстати ані на п'ядь, а не відстати означало бути якомога жорстокішим і невблаганнішим. Стогнали, кричали, репетували, перераховували злочини, вимагали смертної кари й винищення — краще, хай нас буде мало, але добрих, ніж багато, але казна-яких; краще, коли ворог по той бік шанців, ніж коли він у наших рядах.
Усе палало вогнем ненависті.
Раміза було забуто, його давно вже осудили.
І тут підвівся білобородий хафіз[15] Абдулах Делалія, найближчий друг Шех-аги, до якого я завжди відчував пошану за те, що він для всіх мав лагідну усмішку й добре слово.
Невже й він приєднає свій голос до цього знавіснілого виття? Невже не міг помовчати? Боїться, що його звинуватять у вільнодумстві, якщо не скаже нічого? Хіба й мовчання підозріле? Чи, може, словами, які йому байдужі, купує собі спокій? Адже йому нічого іншого не потрібно.
Мене аж занудило.
Спочатку він говорив, як і всі, і всі слухали його, дрімаючи. Але ось він заговорив по-своєму, і сонну ввічливість з них як рукою зняло. А в мене від страху підтялися ноги. Він збожеволів!
— Я проти всього, що обстоює той Раміз, — сказав хафіз Абдулах, — бо ненавиджу безпорядок і насильство. Але в тому, що юнак стільки часу говорив хтозна-що, винні ми всі. Хімзі-ефенді має рацію. Тільки він не каже, у чому ж наша вина. А наша вина в тому, що нам усе байдуже, нас ніщо не стосується, крім нас самих, ми надто багато думаємо про власні вигоди та блага цього світу. Дивуємося, що нам ніхто нічого не сказав, що люди покривали його. А я, бачите, не дивуюся. Чого б вони мали нам казати? Який у нас зв'язок із народом? Ніякого. Між нами й народом проліг кордон, і через цей кордон ми шлемо тільки поліцію. І держави в нас різні — у нас своя, у народу своя. І стосунки між цими державами далеко не дружні. Не народ у цьому винен. Винні ми, наша зарозумілість, себелюбство, безсоромність, тисячі наших дурних звичок, без яких ми не уявляємо свого життя. Тільки собі ми присвоїли право думати, вказувати шлях, яким треба йти, визначати вину й покарання. А в корані сказано: «Усе вирішуйте спільно, у злагоді!» Ми відступилися від корану. Ми не прислухаємося навіть до власного розуму, бо не прагнемо добре виконувати те, що проголосили своїм правом. Погано думаємо, бо замкнулися в собі; спрямовуємо людей у непрохідні хащі, замість того щоб виводити їх на широкий простір; несправедливо визначаємо покарання і ще несправедливіше вину. Ось чому якийсь бунтівник міг так довго баламутити людей, а ми нічого про це не знали. Народ оберігав його, невже вам це не ясно? А ми доправляємося ще більшої суворості, вимагаємо крутих заходів, хочемо за допомогою страху навести порядок. Хіба кому-небудь це вдалося? Чи ви думали коли-небудь, чим запам'ятаємося народові? Страхом, який сіємо? Жорстокістю, з якою боронимо свої інтереси? Тяжким життям, до якого нам байдуже? Пустопорожніми словами, які щедро розсипаємо? Ви змагалися тут, хто вигадає страшнішу погрозу, хто придумає жорстокіше насилля, хто запропонує суворіші закони. Але ніхто не подумав про наші гріхи, ніхто не згадав про причини наших нещасть, нікого не здивувало, що такого раніше не було? Чому? Не вірю, що всі ви думаєте так, як говорите, це було б жахливо. Не припускаю, що ви робите це з користолюбства, це було б не гідне звань, які носите. Отже, боїтеся сказати правду комусь, хто стоїть вище? Якщо це так, мені дуже шкода вас. Але, прошу вас іменем бога, не поширюйте свого страху за межі цього кола, не мстіть за своє приниження! Покарайте злочинця по справедливості й закону — і найсуворіше, якщо треба, але не вигадуйте злочинців там, де їх нема. Тим ви штовхнете їх на шлях злочину. І не вживайте гучних слів та не виставляйте високих доказів, коли зводите свої дрібні порахунки. На нас лежить набагато більша відповідальність перед народом і перед історією, ніж ми гадаємо. Прошу суддю і всіх вас не мати на мене зла за мою відвертість. Я дуже поважаю і вас, і себе, щоб мовчати, думаючи інакше, або говорити не те, що думаю.