Махмут це слухав, як зачарований, і, очевидно, думав, що я тюхтій, який не знає, що таке справжнє чоловіче гуляння, і ніколи не знатиме, якщо відмовляється від запрошення, за яке схопився б кожний справжній чоловік. Але я, виходить, не справжній чоловік і тому запропонував Османові взяти з собою мого друга Махмута, він це любить, та й для товариства більше підходить, ніж я.
Махмут глянув на мене з вдячністю, на Османа з надією, збентежений, як дівчина на оглядинах — візьмуть чи не візьмуть? — а коли Осман погодився, у нього щось заклекотало в горлі, він мало не задихнувся від такої честі, але швидко взяв себе в руки й з гідністю подякував за запрошення.
Відверто кажучи, я здивувався, що Осман запросив його, але це мене менш усього турбувало. Я вийшов з ним, щоб запитати, чи не спробує він сьогодні визволити Раміза — увечері всі гулятимуть, кращої нагоди годі й чекати, а він тільки всміхнувся:
— І я теж гулятиму!
Я залишився розгублений, а Осман пішов, регочучи.
Махмут наступного дня розповідав мені, що пиятика була небачена: звичайно, для такої справи потрібні справжні чоловіки. І справді, зібралися всі завзятці, особливо Осман, але добре, що й його, Махмута, покликали. Він показав їм, як треба пити — поволі, довгими ковтками, затримуючи на язику, а не перехиляючи відразу в горло, не одним духом, це дуже просто і так довго не потягнеш. Щоправда, пізніше і він пив хильцем і сьорбав з тарілки, як юшку, та це було вже під ранок, коли всі втратили розум, крім Османа, певна річ. Махмут і скрипалів навчив, як треба грати — тихо, делікатно, щоб було чути тільки до порога, щоб брало тебе за серце, перехоплювало тобі горло, а ти не знав від чого. Сам Осман Вук віддав належне його знанням, сказав, що з ним веселіше гуляти, і все обіймав його, обіймав, як брата, як найкращого друга. А той Осман Вук[16] не вовк, а справжній тобі лев, він може все, що інші можуть, але інші не все можуть, що він може. Все в нього неповторне, все до ладу, все дотепне — і те, що робить, і те, що каже. Він, Махмут, аж щелепи звихнув, сміючись та дивуючись, а якби вчора помер, то й не знав би, що є такі люди на світі. Осман найсвітліший, найцікавіший, найкращий, найхоробріший чоловік, з яким йому будь-коли доводилося зустрічатись. А які здібності криються в ньому, то важко й повірити. Він грав на шаркії[17], а Рамо співав, потім він співав, а Рамо грав, опісля танцював якийсь черкеський танець, Махмут ніколи нічого кращого не бачив, потім — румунський танець із Зайком. Близько півночі прийшли якісь бовдури, хотіли зіпсувати гуляння, вимагали, щоб Рамо грав для них і щоб перестали танцювати, а Осман їм: так і так, мовляв, сидіть собі й пийте, не псуйте нам свята, не заважайте нам, ми вам не заважаємо. Вони ж, нахабні, ще більше розійшлися: давно, кажуть, у вас нікого не ховали, а якщо йому не подобається — ось двері, ніхто не тримає, і все в тому ж дусі, аж нудно робиться, і погрожують, бачу, все може бути. Але не з Османом. Він тобі встає й поволеньки, — ледве ноги переставляє і рукою навіть не замахнеться, мовби має час, — підходить до одного бевзя, — а цей здоровило ледве в двері протисся, — та його в праву щоку, потім у ліву — навідліг, у того й ноги підломилися; тоді Осман підходить до другого і його теж — що вдарить, голова так і мотнеться, ледь не відлетить, тільки що шия тримає, то в один, то в другий бік на півметра відскакує й назад якось повертається, а кулак у нього важкий, як булава, і те о доробло не знає, де воно і що з ним. А потім Осман сказав одному, щоб відчинив двері, а тим — щоб негайно виміталися геть і більше сюди й носа не потикали, і вони, їй-богу, увібравши голови в плечі, слухняненько, мов діти, шаснули в темряву. А він повернувся назад до товариства і, мов нічого не сталося, каже:
— То на чому ми зупинилися?
Тут Мухарем Співак на радощах замовив пісню й хотів заплатити, Осман так і вирячив очі, страшно глянути в них, коли вогнем запалають, серце холоне, а вже через мить з них засяяло сонце, і каже він Співакові:
— Сьогодні не тицяй руку до кишені.
А скільки він заплатив Зайкові, скільки музикантам, скільки слугам, це тільки він один і знає, розплачувався сам на сам, але гроші, видно, дав великі, бо так уже вони дивилися на нього, так догідливо всміхалися, кланялись, три дні і три ночі готові були на ногах простояти, якби він захотів. Але він, як тільки муедзин став скликати на ранкову молитву, підвівся й каже: