— Дуже дякую, — сказав Едвардс, але до картини не доторкнувся.
— Не тут, ходім до вас.
Іти до Едвардса було недалеко, п'ять хвилин пішки.
— Прихопимо пляшку вина, там ніхто нам не заважатиме, — кивнув він. — Я хотів би спокійно з вами дещо обміркувати.
— А що саме? — запитав Вундервальд, допив своє вино й замовив ще. Нічим не переймаючись, він дістав сигарети. Гамір, здавалося, не заважав йому, він удавав, ніби кращого місця для розмови віч-на-віч годі й шукати. — Та кажи вже! — мовив він вередливо. — І глянь, нарешті, на картину!
Едвардс засовався на стільці, зараз найліпше було б узяти мовчки ту картину й піти. Його дратувало, коли художник йому «тикав» і взагалі поводився зверхньо.
— У кожного свої звички, — сказав, так і не доторкнувшись до згортка. — Мені взагалі не треба було б сюди приходити. Що я тут не бачив.
— Отуди маєш дивитися! — перебив його Вундервальд, дзвінко засміявся й трохи надірвав обгортку картини. — Отуди! — гримнув він і показав на оголене місце картини, звідки визирав краєвид, зображений у типовому для нього стилі; під пекучим сонцем — голі, висохлі луки й поля, обвуглені пеньки дерев та бита цегла, велетенські яскраво-білі шампіньйони, що сягали до самого неба, а перед ними на ввесь зріст простяглася понівечена дитина.
— Що, дивуєшся? — озвавсь Вундервальд. — А подумай-но, якби запитали в Пікассо, хто це зробив? Подумай же! — Він пронизливо і єхидно засміявся, грюкнув кулаком по столі, аж келишки застрибали, один з них мало не перекинувся, але художник учасно його підхопив. — Такі, як ти! — Вундервальд зовсім розлютився. — Ти, американський гномику! Якщо ви всі й надалі так чинитимете, то незабаром настане кінець усьому.
Містер Едвардс досяг у цій країні значних успіхів. Квартира його була в гарному кварталі, й він, не вельми переобтяжуючи себе, заробляв стільки, що міг платити за дві добре опалювані кімнати майже тисячу марок на місяць. Уроків англійської він давав не багато: до нього приходило кілька чоловік, і вони майже за кожне слово, яке він їм утовкмачував, кидали йому по банкноті. «That's fine, much pleasure with уоu!»[3]
Але Вундервальда більшість із них не сприймала, хоча його картинами в Едвардса були завішані всі стіни. «Shocking!»[4] — сказала панна Бланк, дочка власника ланцюгового заводу, граючись золотим ланцюжком під час першого уроку, коли побачила ці страшні картини. А дебелий Габерштайн, який утомлювався навіть їдучи ліфтом, глянувши на картини, ще дужче засапав і проголосив: «Художники у принципі всі анархісти, не варт сприймати їх серйозніше, ніж вони самі себе сприймають».
Повернувшись цієї ночі додому, Едвардс раптом збагнув, що надто багато понавішував усього на стіни своєї квартири. Той Вундервальд не щадив, зрештою, нікого й нічого, вслід кожному кидав найбезглуздіші звинувачення. Розлючений Едвардс бігав коридором і кімнатами, нічого перед собою не бачачи, але на товстих килимах не чутно було навіть його власних кроків. Здавалося, він ширяє в повітрі — від кого втікає, за ким женеться? Можливо, дружина побігла до Вундервальда, бо ненавиділа й цю м'якеньку квартиру, й прагнення Едвардса з усього робити таємницю, й стриманість і терпіння (чи як там вона це називала?). Принаймні, час від часу треба було собі нагадувати, сказала недавно досить уїдливо Маргрет, що й вона жива.
Він сів край ліжка, на якому часто цілими днями читала лежачи Маргрет. Ні, вона не була безнадійна мрійниця, не проповідувала легковажності й безцільного гаяння часу. Після обіду, перед тим, як вона пішла, між ними виникла маленька суперечка. Красуня Бланк з'явилася передчасно, і це їй не сподобалось, а він повівся трохи грубо: «Купуючи сир, ніхто не затикає собі носа». А Маргрет відповіла: «Я й не збиралася купувати такого сиру, це тобі відомо».
Едвардс був задумався, тоді розгорнув Вундервальдів пакунок. Підпис його здивував: «Фосфорна квітка. Made in USA[5]». На задньому плані спустошеної луки мерехтіли фіолетові й сині вогники, мов провіщаючи кінець чогось; крім того, скрізь росли квіти, ніби фосфорні іскри, а долі над випростаним блідим дитячим тілом нахилилася жінка з обличчям Маргрет.
Він заплющив очі, дивні думки роїлися в його голові. Секунду вагався, чи поїхати ще раз через усе місто, до того Маєрбергового шинку, до Вундервальда й Бланкового ланцюгового заводу. Клята фосфорна квітка, кумедно, як це Вундервальд до такого додумався? Коли й де він, Едвардс, сам уперше почув це слово?
Він розгублено носився з картиною по квартирі, поки, нарешті, зупинився навпроти письмового столу. Віднині у нього перед очима завжди стоятиме оце знайоме обличчя. Але ж сюди заходитимуть і Бланк, і Габерштайн і цей «щирий друг» Ашфільд (чи то не він плів щось про фосфорні квіти?). «Прошу вимовити ще раз «th», — сказав би Едвардс й анітрохи не злякався б мерехтіння фосфорної квітки. «Язик легенько притиснути до верхніх різців: The path leads through the think forest…»[6]