У приймальні дорогу Едвардсові перегородив поліцай.
— Хвилиночку, — сказав він, — нам потрібні відбитки ваших пальців, і нам би хотілося знати розмір вашого взуття й де воно вироблялося. Ви й учора були в цьому взутті?
Едвардс відповів на це запитання спантеличено; але коли його зразу повели до лабораторії, запитав:
— Це законно? Хто дав таке розпорядження?
— Комісар Гінцпетер, — відповів молодий поліцай.
Едвардс різко обернувсь і, не звертаючи уваги на перелякані застереження поліцая, пішов назад до кабінету, з якого тільки-но вийшов. Чашка з кавою тепер стояла на письмовому столі комісара, загорнута в прозору плівку.
— Вибачте, — сказав Гінцпетер і, анітрохи не зніяковівши, додав: — Відбитки пальців іноді можуть знадобитися.
На язиці Едвардса вертілося щось дошкульне, однак, виходячи з кабінету, він лише сказав:
— Так не годиться, я поінформую про це моє посольство.
— Поінформуйте краще мене, хто вам учора в обід дзвонив по телефону! — крикнув услід йому Гінцпетер. Мабуть, виявилося досить велике коло людей, на яких падала підозра, а Едвардс до них не належав. Але чи справді комісар хотів вистежити вбивцю, чи його цікавило щось зовсім інше?
Однак Едвардс поїхав не до посольства, а до Ашфільдової вілли на березі Рейну, за містом.
— Він десь майнув, але незабаром повернеться, — сказала Люці, економка. — Його серце й кровообіг ніби знову налагодилися, хоча я цього не певна.
Вона завела Едвардса до зимового саду, який був цілком заставлений пальмами в зріст людини та бананами. Плетиво розквітлих повзучих рослин перед вікнами привертало увагу кожного, й про прибуття або від'їзд автомобілів можна було догадатися лише за шумом моторів, від якого здригалася скляна клітка.
Не встиг Едвардс випити віскі, що принесла йому мулатка, як з'явився Ашфільд.
— Ну, то що ж тебе гнітить? — запитав він.
Ашфільд удав, ніби здивувався, почувши про розмову з посольським молодиком, але цілком погодивсь із його претензіями.
— Тримайся нас, — сказав він, — тоді ніхто тут нічого тобі не зробить. Ашфільд дуже обурився, почувши, що ті педанти-поліцаї знову кинулись на розшуки не в тому напрямку.
— Та їм же повинно бути ясно, звідкіля вітер, — сказав він, штовхнувши ногою діжку з пальмою, що заважала йому сісти. — Допоки вони дозволятимуть тут жити всіляким ненадійним елементам, то нема чого дивуватися. Зовсім не легко втовкмачити це кожному, навіть ти часом не відрізняєшся від них, Річарде.
Перед очима Едвардса погойдувалося сухе листя завдовжки з руку. Він бачив, як, ніби в джунглях, зник цей чоловік, що був старший від нього на три-чотири роки й здавна вдавав, ніби захищає його й наставляє на шлях істини. Вологе тепло, запітнілі шибки вікон, кішка, яка тут тинялась, вигинала спину, сахалася й відскакувала геть, — усе це нагадувало Ашфільдові оповіді з його солдатського життя у В'єтнамі. Коли Маргрет уперше його зустріла у Біг Сері, на курортному пляжі, й почула, як він розповідає про свої пригоди, то шепнула Едвардсові:
— Твій друг мені не подобається. Якби тут було більше кущів, я теж подумала б, що за кожним причаївся ворог.
Ашфільд підійшов до дверей, щоб наказати Люці принести прохолодних напоїв.
— Ні, віскі більше не треба, — сказав він Едвардсові. — Ти зараз мусиш бути на висоті, ми не можемо дозволити собі якогось ляпсусу. Якби ти послухався був добрих порад, то давно вже виплутався б з цієї халепи. Крім того, ти забагато балакаєш, коли хильнеш зайвого. Ця історія з «фосфорною квіткою», про яку Вундервальд розсурмив на весь світ, була top secret[18]. Top secret, друзяко, а він порозклеював свої витвори на стінах і стовпах для афіш. Хто знає, до чого він ще додумається, він небезпечніший, ніж ти думаєш. Він мусить забиратися звідси!
— Але ж він хоче лишитись у своєму будинку.
— Кажу тобі, він мусить забиратися геть!
У цій віллі поміж пальмами, орхідеями й фіолетовими повзучими квітами, що погойдувалися під вікном і скляним покриттям, тільки-но хтось починав ходити, про «фосфорну квітку» завели мову вперше. Едвардс тепер згадав, що він ледве вибрався з бару, де Люці весь час подавала йому віскі з п'ятьма кубиками льоду замість двох. «Таке it easy», — шептала вона йому. Туди не було запрошено жодного німця, крім якогось близького Бланкового друга, полковника у відставці. Балакучий ділок із Техасу був центром уваги на вечорі, пив чисте віскі й залишився там до півночі.