Сповіщення ж Іриного батька про власну квартиру дочки не могло мене не вразити, бо це при добрих стосунках розв’язувало б проблему зустрічей, але вона мене туди, навіть як гостя, допустити не захотіла — ситуація виясниться пізніше, коли зустрінуся із сестрою, — вона мала дитину та й не тільки. Але про це згодом. А поки я сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, чому Іра вчинила зі мною в такий немилосердний спосіб, сповіщення про «кватіру» набуло ще й іншої ваги: я вже тоді переконався, що Іра в Житомирі розіграла зі мною комедійного фарса, отже, простісінько, як то кажуть, навісила мені носа. Очевидно, їдучи від мене до Києва, щасливо купалась у зловтішних хвилях і мала цілковиту рацію, бо я і справді виявив себе дурним романтиком, коли не сказати ідіотом; усі ж інтимні справи, коли відбуваються на рівні рóзігрів, завжди комедія, хоч не раз кінчаються трагічно (звісно, не для творця вистави), — ось чому в літературі постав жанр трагікомедії. Але вішатися, труїтися чи топитися я, хоч і був жорстко обдурений, не збирався, проте вряди-годи обливався соромом, що мене, як хлопчака, провели і з мене насміялися. Чому ж її розшукував? Звісно, не для вияснення стосунків, бо не такий дурний, щоб не зрозуміти, що виясняти стосунки після того, що між нами відбувалось, — це сваритися чи мститися, а я ні до того, ні до того просто не здатний: хотів збагнути, що сталося, а друге, важливіше — уже казав, я людина старомодна, отже, честь у мене поняття першорядне, а коли так, мав добитися в неї зняття із себе клятви, яку дав. Тверезо мисляча людина може сказати: «Коли то було несерйозно, ота клятва й оте «Собаче весілля», тоді й клятву можна сприймати несерйозно, відтак вона не є чинна», — але річ у тім, що несерйозно складала присягу вона, а не я, я ж проказав її з усією переконаністю, що твердо дотримаю, отже, для мене вона цілком чинна. Ось що найбільше гнітило мене в тій ситуації, тож і вирішив обов’язково її розшукати, щоб вирвати зняття клятви й не більше: після того, що сталося, і коли я, потелефонувавши її батькові, переконався, що вона жива і здорова, а я тільки один із «кобелів» із її тічки, навіть думка про можливість продовжити стосунки була мені бридка — це виключалося різко й назавжди. Може, мене тут хтось осудить, але така я людина і цієї межі не переступлю. Сказав, що не мав наміру вішатися, топитися чи труїтися, — це правда, але збрехав би, коли б твердив, що не був уранений. Був — і до глибини душі. Уранений, уражений, ображений і, зрештою, зганьблений, і хоча зовні залишався спокійний, але вряди-годи моє нутро подобало на помийницю, в якій бурило, й піднімалися від того отруйні випари. Все сколотилося, змутніло, зчорніло — світ робився обридлий і немилий. Навіть до аналітичних розмислів став нездатний, так само й до якихось занять: книги не читалися, нічого не писалося, навіть листи, хоча намагався мазюкати якісь віршики, розпачливі й темні, а кілька разів і напивався.
Це все було в проміжку між телефонною розмовою і поїздкою до станційної школи, де Іра працювала. Їхати туди ніяк не міг зважитися: щось поривало, а щось не пускало. І я вирішив перечекати, поки та нечисть у мені перебродить і поки хоч трохи заспокоюся, бо всі логічні нитки, які в нормальному стані легко сплітав, порвалися і сплуталися, і таке трапилося, признаюся, зі мною вперше. У той неспокійний час я казав собі: все обдумаю пізніше, зараз мені треба врівноважитися і знову зажити в системі звичного для мене інтелектуального раціо, тобто знову стати собою. І я годинами безцільно блукав вулицями із цілком порожньою головою, забредав у якісь парки та сквери, димів сигаретами, дивився на людей, які видавалися мені примарними, або ж зупинявся на крутому березі Дніпра і вдивлявсь у глибокі лівобережні далі, де витиналися, як фата-моргана, масиви будинків, або ж забивавсь у кінотеатри, де сідав ув останньому ряду й дивився якісь фільми, які здавалися напрочуд дурні та беззмістовні, а історії, там розіграні, примітивно вигадані. Єдине, що по-справжньому рятувало, — це органна музика, яка була ніби потоки чистої води, що вривались у мене і вимивали накопичений у душі намул, а найбільше очищували фуги й концерти Баха. На щастя, тоді в Києві гастролював якийсь знаменитий органіст (щоденника не писав, тож його прізвище загубилось у глибині пам’яті), і я переслухав усі його концерти. Тепер шкодую, що забув його прізвище, адже саме він і став справжнім моїм цілителем, можливо, посланий розрадником усіх скорботних, був той чоловік, здається також, як і я, старомодним, принаймні так виглядав, а може, то прийшов тоді до мене в образі органіста отой вічний блукалець, схожий на Михайла Коцюбинського, в білому костюмі і з гілкою, на якій залишилося на краї три листки. Хай там що, а з часом відчув себе зціленим, певною мірою заспокоєним і зміг вирушити до станційної школи, щоб довершити цю історію.