— А я не люблю, — вперше каркнула господиня. — І ніколи не любила. А де в Києві живете?
— Недалеко вокзалу, — спробувала викрутитися Іра десь у тому стилі, як викручувалася і від моїх прямих запитань, ну хоч би про її прізвище, яке довідався таки при сприянні своєї милої господині; зрештою, і вона дізналася не від Іри, а через свої, як сказала, «звіди». До речі, мову мала правильну, навіть вишукану, отже, належала, як виснував ще раніше, до старої української інтелігенції, а та мене цікавила завжди.
— Хоч це зручно, — мовила. — А на якій вулиці? Я Київ знаю дуже добре, бо довго там жила.
— На Жилянській, — неохоче сказала Іра.
— Який збіг! — радісно вигукнула чи, власне, каркнула господиня. — Але ж і я колись жила на Жилянській, у нас там збиралося чудове, ну, просто чудове товариство! А який номер?
Іра назвала номера, але це виявилося ближче до вокзалу, ніж жила колись господиня, вона назвала номера свого й описала коротко будинка, у якому жила. І тут я зрозумів, що Іра каже неправду: щоб дістатися на Жилянську, не треба було тролейбуса, та ще й десятого, який курсував до бульвару Шевченка, а тоді до університету й далі; трамвай підходив ліпше, бо могла вийти після повороту із Саксаганської, однак трамваєм їхала лише раз, а двічі таки тролейбусом, причому першого разу, коли були ще майже незнайомі, обрала таки тролейбуса. Я пильно дивився на Іру, на всі, як то кажуть очі, але вона того ніби не помічала.
— Живете з батьками? — продовжила допита господиня.
— Звичайно, — відгукнулася Іра. — Як же ще?
— Ну, Дмитро Іванович не живе з батьками, а він вашого віку, — резонно зауважила господиня. — А ваш батько Карло… Чому в нього таке дивне ім’я? І як його звуть по батькові?
— Васильович, — сказала Іра.
— Карло Васильович, — задоволено затвердила господиня, — то він ще працює? Не вчителем?
— Ні, він агроном, — неохоче сказала Іра.
— Агроном і працює в Києві? — здивувалася господиня.
— Так, — сказала Іра. — В Міністерстві сільського господарства.
— О, то ви з доброї родини! — задоволено прорекла господиня. — Колись серед агрономів були дуже культурні люди. А мати ваша теж працює?
— Мати не працює, — мовила Іра. — Хворіє і змушена була покинути роботу.
— А що в неї таке? — швиденько запитала господиня, і вперше, відколи її знаю, її очі жваво зблиснули. Воїстину, як сказав один мій знайомий злостивець: «Жінки люблять свої хвороби більше за чоловіків», — принаймні ця тема їх завжди чомусь непомірно збуджує, я знав це по своїй матері.
— Ну, це важка тема, — сказала Іра. — В неї був інсульт.
— Інсульт — це страшна річ, — ентузіастично пророкотіла господиня. — Найбільше, чого боюся, то це інсульту. Бо як тоді прожити самотній людині. Лежача чи ходяча?
— Трохи ходить, але погано.
— Співчуваю! А сестер і братів маєте? — поцікавилася ніби між іншим.
— Є сестра, — сказала Іра і вперше зустрілася зі мною очима, я зрозумів чому: тепер мені мало стати ясно, чому так поспішає додому, а ще й те, в яку халепу я її втрутив, намовивши на цього візита.
— А сестра з вами живе?
— Ні, вона заміжня і живе з сім’єю окремо.
— А як звати вашу матір?
Я насторожився: саме це мене найбільше й цікавило. Але Іра якось необережно повела рукою, зачепила філіжанку, й недопитий чай пролився на стародавню скатірку. Іра скочила, заохкала, почала перепрошувати, і хоча господиня запевнила, що це не біда, кинулася на кухню, прибігла з рушником вельми сумнівної чистоти й почала вимочувати пляму.
— Така буваю незграбна! — поскаржилася. — Ще раз вибачте!
Але господиня цього разу мовчала, тільки дивно підтисла губи, як роблять ті, кому бракує зубів, і суворо дивилася, як Іра клопочеться біля пролитого чаю.
— Налийте собі ще, — мирно порадила вона.
— О ні, дякую, ми вже будемо йти.
— А хіба не посидите з Дмитром Івановичем? — спитала господиня, все ще пильно оглядаючи знічену Іру.
І я вирішив їй допомогти.
— Хочемо прогулятися лісом, — сказав. — Там зараз весна!
— Гаразд, — зітхнула господиня. — Весна — це для молодих!
— Давайте приберу й помию посуд, — послужливо запропонувала Іра.
— Ні, ідіть гуляйте, не томитиму старечими розпитами, — сумно сказала господиня. — Я ще трохи посиджу. Колись чаювання був обряд! — І це означало: з нашого чаювання обряду не вийшло. Я підвівся, Іра чемно, навіть запобігливо попрощалася, стара запросила заходити до неї ще, бо їй приємно побути з молодими. Ми вийшли з дому, в Іри був видимо зіпсований настрій — бачив це по її насурмленому обличчю.