— Зайдіть на пару хвилин, — сказала по-діловому господиня, — якщо вам цікаво послухати, що думаю про вашу… ну, знайому.
Було вкрай нецікаво слухати, що думає про «мою знайому» господиня, бо я це достеменно знав, але був настільки утомлений самокатуванням і вичерпаний, що суперечити не мав сили, відтак подумав, що більше, ніж є, мене ніщо не вичерпає, а відбути церемонію однаково доведеться. Тому мовчки переступив її порога, сподіваючись, що знову всядеться на свого фотеля й перетвориться в королеву-пророкиню. Але стояла, не запросила сісти й мене.
— Не хочу, щоб думали, Дмитре Івановичу, що влажу у ваше життя, але живемо в одному домі, тож не можу не відчувати за вас моральної відповідальності.
Прорекла цього пасажа напівурочисто, напівкаркотливо.
— Але, по-моєму, я цілком повнолітній, — кволо заперечив я.
— Це по-вашому, — сказала тим-таки тоном. — Але збоку, як то кажуть, завжди видніше, а ще дивлюся на речі з висоти свого віку. Це ж каже мені, що ви безпомічний і вам потрібний добрий догляд. Одне можу запевнити і хочу, щоб вірили: зла вам не бажаю.
Голос її лунав у трохи завищених регістрах, але не через те, що сердилася, бо в жінок, скільки знаю, саме тоді і з’являються завищені регістри, — навпаки, та завищеність була від її патетичної настроєності, згадати б хоча оте чудове: «з висоти свого віку». Окрім того, чітко підтвердила мого здогада щодо її починань, якого виклав вище.
— Чого б мали бажати мені зла? — сказав я.
— Отож-то, жодних на те причин. А добра вам хочу, бо мені вас жаль, — патетика з голосу не зникла й тепер, але й давніше знав, що мені готується нещадимий удар, отож внутрішньо зіщулився. Вона миттю це помітила.
— Та не лякайтеся, — сказала поблажливо, — нічого страшного не скажу, а тільки те, що повинно вас уберегти, бо належите до таких, кому потрібна опіка.
— Але чому почуваєте до мене жаль? — пробелькотів я.
— Бо чоловіки у виборі жінки, як мусила переконатися, особливо такі, як ви, дурні та сліпі й не бачать розставлених на них силець.
— Хочете сказати…
— Так, хочу сказати, що ваша знайома не порядна дівчина, а таки дівка!
— Вибачте! — спалахнув я, хоча сподівався саме на такі слова.
— Не вражайтеся, бо спокійно це доведу, — каркотливо, але без патетичних ноток сказала господиня. — Вже казала: провела щодо неї звіди. У неї там, у школі, недавно був інший роман, і повелася так, що від неї відвернувся весь учительський колектив.
Оце й був удар. Сподівався на нього, але такого не чекав, тим більше, що у співній партії, яку повела господиня з Ірою, в отому дуеті високими голосами із цукристими домішками, було сказано щось зовсім протилежне, що, мовляв, про Іру в її школі вчителі найкращої думки, — може, це була така в господині іронія?
— Не знали про це? — перебільшено скромно спитала господиня.
— Таки не знав, — безпорадно розвів руками.
Назагал мав би не слухати її після того лицемірства, мав би по-лицарському обуритися й героїчно гримнути дверима. Але малодушно того не вчинив, а мовчки стояв перед нею, а це значило… Так, це значило, що я готовий її вислухати.
— Не забиратиму багато часу, — по-діловому й без жодної патетики з прикаркуванням зголосила господиня. — Історія така: вона злигалася з учителем фізкультури, а може, вибачте, і злягалася, а тоді заявила директорові, що він хотів її зґвалтувати. І директор змушений був запропонувати вчителеві фізкультури роботу покинути, щоб скандал не виходив за межі школи.
— А коли це правда? — спитав я. — Бо якщо вона дівка, як сказали, то чому такі речі зголошувати, дівці чинити так природно.
Господиня дивилася на мене десь так, як і тоді на Іру, коли та зумисне розлила на її старовинну скатертину чай.
— Це вчинила з помсти, — каркнула, виділяючи кожне слово, — бо хотіла того фізкультурника окрутити, а він свою родину покидати не побажав. Те, що він не цяця, так само певно, бо, маючи жінку, в гречку таки скакав, але швидко цю дівку розкусив.
Отже, удара мені завдано блискучого, за класичними правилами боксерського мистецтва, бо впав на мене із цілком несподіваного боку. Я стояв і хапав ротом повітря, а це значило, що вдарено мене хоч і за класичними правилами, але в недозволене місце, тобто супроти тих правил.
— Переконані, що це правда? — спитав і справді безпомічно.