— Абсолютно! — відрубала господиня. — Розповіла це мені вчителька тієї школи, до речі також Ірина.
— Ірина Володимирівна, — сказав приречено. — Маленька й кругленька, учителька природознавства.
— Знаєте її? — з підозрою спитала господиня.
— Так, — збрехав я. — Заходила якось у нашу школу.
— Заходила в учительську? — здивовано спитала господиня.
— Так, — сказав я. — Хотіла щось сказати Наталії Вікентіївні, — цю Наталю ввернув, бо перша спала на думку.
— Але того не може бути! — вигукнула цілком експансивно господиня. — То ж її найбільший ворог, саме через неї вона й пішла з нашої школи.
Я, здається, попався. Господиня добивала мене короткими прямими ударами, як боксер суперника, котрий перестав чинити опір, як я щось тямлю у боксі, але колись хлопцем на таких змаганнях бував.
— Може, й не Наталія Вікентіївна, — пробурмотів. — Не придивлявся, так мені здалося.
— Отож! — знову перейшла на патетичні ноти господиня. — А кажете, що не потребуєте над собою опіки. Я б вам цього, може, й не казала, бо ви мені ніхто, але як живете в мене…
— То відчуваєте моральну відповідальність, — згодився приречено. — Дякую!
— Оце правильно! — мовила господиня. — Хочу вам тільки добра. Я сказала все!
Остання фраза прозвучала воістину із цезарських вуст. Я повернувся й пішов до виходу, а коли переступав порога, мені в спину послано ще одне, але вже не удара, а заштрика шпадою:
— До речі, чай вона розлила навмисне. А ви кажете: не дівка. Дівка, тож оминайте її десятою дорогою! І запам’ятайте моє слово: з нею ви ніколи не одружитеся! Ніколи!
Передостаннє логічно не було побудоване бездоганно: нібито «дівка» і навмисне розлитий чай поняття взаємовизначальні, але подумав про те пізніше, коли записував почуте до щоденника, а тоді був ніби обухом ударений. Але що найцікавіше: про це думаю і зараз, після багатьох років по подіях, бо ота сцена увіч дублювала попередню в часі з моєю матір’ю, коли мене також відшивали від дівчини, і жах ситуації виявився не в тому, що відшивали, тут були спонуки індивідуальні, а в тому, що мати, як виявилося, мала цілковиту рацію при своєму ворожому мисельному наставленні до предмета мого першого кохання, а я, при наставленні емоційному, таки помилявся. Але яка ціна раціонального ставлення в таких речах, як кохання, коли воно корінням своїм ірраціональне і завжди нищить тверезі розважки, бо вимірювати ними кохання це вбивати його, а я, здається, тільки те й чинив. Через це можу не згодитися з господинею, що в її рації щодо мене й Іри вона й справді керувалася лихими намірами, а бажала мені добра цілком на тому рівні, на якому свого часу хотіла того ж таки моя мати, отже, ставилася до мене по-материнському, хоча й свого приватного інтереса могла утримувати: мати не бажала, щоб у її родину входив чужорідний елемент, а господиня не хотіла, щоб мій статус самотнього пожильця, який цілком її задовольняв, ламався. Але ті спонуки, на мою думку, побічні, головне інше: обидві мене оберігали, ще й цілковито тотожньо — оце найбільше й жахало, хоч інформація щодо Іри ще не була перевірена, а тільки принесена на крилах, перепрошую, бабських передань, які не раз гіпертрофуються й не можуть не вбирати в себе суб’єктивного бачення та оцінок, адже відома річ: ті ж речі можна бачити й трактувати цілком по-різному (до речі, є таке оповідання в японського письменника Акутагави Рюноске); через те, хоч яке разюче було звідомлення господині, але воно надійшло через сорочий телеграф; я ним не переймався аж так разюче, маючи аналітичну природу мислення, хоча брехав би, коли б сказав, що емоційно поранений не був. Таки був уражений і шкодував, що не маю вдома алкоголю, бо, правду кажучи, захотілося напитися, відтак твердо заснути і хоч би так організувати своє скаламучене єство. Але магазини вже було зачинено, та й виходити з дому не бажав, находився досить, отож зайшов до кімнати й накинув гачка, ніби боявся, що господиня без стуку ввірветься сюди й мене до решти доб’є, бо переконалася, що з мене нікудишній ігемон і виконувати її накази не буду безперечно.
Це вже була дурня, але зачинитися від світу бажав і навіть не для того, а з простої побудки: хай вони всі, оці жінки, поміж яких я утесався, дадуть мені спокій. Егоїстично? Безперечно, але в усьому мусить бути межа. Зараз же почувався мухою, яка зав’язла в хитромудро сплетеній павутині, і ця павутина ставала не так кросвордом, хай і ребусним, що його розв’язують та заповнюють для розваги, як системою небезпечних пасток, розставлених у різночассі, інколи не тільки для мене, але, виявляється, таки для мене і тоді, як в історії батька з Калиновською, коли я ще й на світ не народився. Отож питаю у задачці: хто є творцем цієї сітки і її мережником чи мережницею? Диявол? Але в диявола я тоді вірив мало, більше не вірив, хоча про диявола-світодержця писав не один стародавній мислитель, хоч би Іван Вишенський чи Григорій Сковорода, а їхні твори тоді я напевне читав, в останнього мережа чи сітка була одним із сталих символів буття; зрештою, і кросворд має подобу сітки, але жодної небезпеки ні для його складача, ні для розгадувача не несе; тут же чуття небезпеки ставало тотальне, хоча не міг не розуміти, що це могло бути результатом моєї втоми.