І тут відчув на собі пильний Ірин погляд.
— Що, вразила тебе? — спитала, мило всміхаючись. — Не вір мені, це я тебе взяла на спитування. Побудь і ти піддослідною комахою.
Мій принагідний читач може помітити, що я й справді поводжуся, як слідчий у детективному романі, адже після кожного подієвого епізоду подаю найдокладніше його тлумачення, намагаючись розплутати цю найбільшу головоломку мого життя, яке бачу в образі надскладного ребусного, за моїм визначенням, хоч таких практично не створюють, кросворда. Так воно, зрештою, і є. Але в детективах здебільшого йдеться про вбивства, і вони назагал є двох ґатунків: в одному вбивця залишається невідомий аж до кінця, а підозра кладеться на непричетних — відвідний маневр; а в другому вбивця визначається відразу, а всі дії детектива спрямовано на те, щоб його викрити, бо він вельми хитро вбивство замасковує. Я пішов цим останнім шляхом і обвинувачую ту жінку в убивстві, але не фізичному (бо жертва — це я і залишаюся й досі, на схилі літ, здоровим і неушкодженим, коли не рахувати типових старечих хвороб, до яких обвинувачена не має жодного стосунку), а духовному, тобто вона вбила в мені можливість виконати біологічне призначення. Відтак убивця не приховується, а я, як детектив, намагаюся лише збагнути її вину, коли вона й справді є, і зрозуміти причини, що до того спонукали. Отже, коли цей скрипт — детективний твір, то інтелектуальний, а не класичного зразка. Чому мені потрібно це збагнути і зрозуміти? Адже цим нічого не зміню й не поправлю. Чи не тому, щоб зняти почуття вини із себе й перекласти її на іншу людину, а тим підживити власного егоїзма, тобто звільнитись од моральних гризот? Не відаю, але в цій історії я йшов до об’єкта, який і вчинив духовне вбивство, щиродушно, з цілком серйозними намірами і нічого лихого супроти неї не замислював. Зрештою, міг би заспокоїтися й так: рід мій через мою безженність та бездітність не вигасав, мій брат із його щедрою та простодушною половиною пустили у світ аж четверо нащадків і всіх хлопців, які, поодружувавшись також без жодних проблем, наділили своїх батьків дванадцятьма онуками, деякі під кінець століття попідростали так, що самі вже почали молодечі любовні ігри, отже, брат мав усі підстави дожити до правнуків, а це значить, що любов його була зовсім іншого ґатунку, як у мене з Ірою: з батьками, дідами, прадідами, отже, в дереві життя, а не відрізалася від того дерева. А всі відрізані гілки, як відомо, приречені на всихання, отже, те, що я, як родова гілка, всох, стало й моєю виною, бо я тоді пристав на того принципа, щоб любитися без батьків, дідів і т. д., а ще й дав клятву на неревнивість, тобто любов моя стала туристська, не в домі і задля творення дому, а в лісі при вогнищі, через що і признав, що любов ота — тільки прогулянкова мандрівка, з чим Іра згодилася, бо тільки такі стосунки й визнавала: любов без родового дерева, любов без даху над головою, і найпрекрасніше для неї було те, що в поході така любов ще триває, а коли учасники променаду, сказала вона, повертаються додому, то відразу забувають одне про одного й починають жити відчуженим життям. Правда, вона це подання заперечила, назвавши його спитуванням мене, але переконаний, що таке ставлення до любові справді мала. Було й спитування: чи й мені такі думки близькі? Але мені такі думки близькі не були, отож Іра в певний спосіб у мені розчарувалася. І цей висновок був би правильний, коли б, прагнучи відрізатися від родового дерева, вона від нього відрізатися змогла, — нас не так з’єднувала, як роз’єднувала історія наших батьків. Ось та справжня сокира, котра розрубала б нашого затягнутого вузла, адже Іра щосили намагалася від’єднати мене від своїх батьків, притому безуспішно.
Остання записана мною в щоденнику розмова принесла додаткову інформацію і щодо її батьків; найбільше мене вразило, що привідкрилися стосунки з матір’ю, а я на той час був майже переконаний, що її мати — Калиновська. Отже, мати мала нешляхетну звичку читати її листи, ба передавала здобуту інформацію батькові. Про що це свідчить? А передусім про те, що її батьки не були між собою аж такі роз’єднані, як це мені здавалося перше, а певною мірою спільно наладновані щодо дочки. Як я раніше складав знайдені камінці? Калиновська ціле життя любила мого батька, але родину розбивати не зважилася, її чоловік про це відав і ціле життя мстився на ній, як домашній деспот. Чи існують такі чоловіки? А скільки завгодно. Які ж листи спрагло бажала прочитати Íрина матір? Від подружок із побутовими теревенями, дівочими самовиливами? Навряд. То мали бути листи від чоловіків чи хлопців, з якими Іра крутила, і це напевне. Отже, система поглядів на такі речі, гадаю я, у батьків та дочки були різні, тож моя гіпотеза, що Іра любила матір, а ненавиділа батька, безпідставна; здається, суперечно ставилася до обох, а може, й навпаки: суперечно ставилася до матері, а не до батька, і це ще питання, чи її сестра, а чи вона сама видала колись батькові материного секрета про таємні зустрічі з моїм батьком у житомирському парку. Коли ж вони були, то приховувалися б і від моєї матері, отже, не належали б до тих легальних, коли Калиновська навідувала наш дім, — тут увіч була непогодженість. Чому батьки так підозріливо ставилися до дочки? Іра відповіла на те недвозначно: «Бо хочуть, щоб усі були, як вони», — отже, моя думка правильна: спосіб життя дочки суперечив батьківському, тобто вони визнавали любов не туристську, а ту, що кріпиться законами родового дерева й суспільства. І саме це, як уже зауважував, унеможливлювало мої стосунки з Ірою, знову-таки якщо її мати Калиновська, і чи не це привабило її до мене, адже в неї відкрилася нагода ще раз протиставитися батькам, бо таки почувалася у світі царицею, якій належить володіти, а не підлягати (далі цю тему розроблю ширше), а що царицею природною насправді не була, то чинила себе нею ілюзорно, отже, це жінка із складними психічними комплексами і мстивість її зрозуміти неважко.