Але щось у цьому реальному здогаді мене остережувало: річ у тім, що справжнім, типу її батька, ревнивцем я не був і цілком щиро вважав: усе, що відбувалося з об’єктами кохання до того, як вони зустрілися, не має братися до уваги, бо все воно навіки і незмінно в минулому. Так уважав я; можливо, так треба було чинити, а як думала вона? Адже історія з Калиновською і моїм батьком відбувалася вже тоді, коли перша була одружена, отже, чоловіка зраджувала. Минуле можна забути, але сучасне — навряд, казав я Ірі, отже, мала таки підстави думати, що я ревнивець; вона ж при своїй пристрасті до туризму (я ж не бажав приєднуватися до неї, щоби ставати туристською парою, як та, що мирно спала під час нічного розгулу) навряд чи втрималася б від нових захоплень, отже, спокуса нових захоплень нею не виключалася, як не виключалося й постання нового домашнього пекла.
Здається, за її жіночою логікою в усьому був винуватий я, бо комплексу ревнощів не переборов, але наші суперечності, як на мене теперішнього, літнього, виходили від нашої недібраності, бо жіноче в цій позиції не бажало ставати з чоловіком однією плоттю, — хотіло, щоб обидві плоті жили автономно, тобто розрізнено в дусі і тілі, а з такого зв’язку міцної сім’ї ніколи не вийде; отже, ми були парою випадковою, супротиприродною, а те, що протиприродне, і є грішне, супротилежне Божій заданості. Але тоді всього я ще не розумів, бо сподівався, що любов, яка між нами все-таки була, здолає ці перепони і одним тілом ми таки станемо, але для цього, думаю тепер я, їй треба було зламати свою індивідуальну свободу, що знову-таки щастя ніколи не приносить: з’єднання у плоті має бути вільне і природне, а не насильне, свідоме. Але знаю й іншу істину: буває, що у шлюбі сходяться істоти дивовижно, на перший погляд, непоєднувані, але гармонію свою, тобто єдине тіло, знаходять, ба одне одного доповнюють. Саме на це й сподівався, ставлячись до стосунків з Ірою із цілковитою серйозністю, бо не належав до чоловіків, які люблять жінкою тільки короткочасно покористуватися, як той Поет чи Зоотехнік, — до речі, саме такі чоловіки Іру найбільше приваблювали, отже, певною мірою й сама до них уподібнювалася. У такому разі моя господиня знову-таки мала цілковиту рацію: Іра — «дівка», а не чеснотлива панна, яка шукає спокійного й порядного чоловіка; доброчесного шлюбу, зрештою, бажав собі і я, бо хотів віддати себе науці, а не любовним інтрижкам; класти життя на тих підставах, на яких клали його Казанова чи Дон Жуан, було б для мене принаймні смішно. Здається, вона це знала, а як дівчина з комплексом принцеси в собі, погодитися на це не могла, бо таке не відповідало її природі «дівки», тобто стати «жінкою Дантовою», за визначенням Лесі Українки, без якої Данте не міг би здійснитися, а отже, його тінню, було для неї, очевидно, так само смішним і неприпустимим. Саме тому її вабили чоловіки із зовнішньою, а не внутрішньою, з фізичною, а не духовною мужністю: таким був Поет, який засліпив її словесним пустопорожнім блиском, а покористувавшись, покинув чи викинув, мов ганчірку; таким був Зоотехнік із дикою, гуцульською красою, із сильними м’язами, який різав корів і її міг би зарізати не вагаючись — такий може легко стати злочинцем чи безстрашним вояком із залізним духом, і м’ясником, і екзекутором у катівнях; такий би її товк, чавив, ґвалтував, бив, а її опір ще більше його підігрівав би, і вона провела б життя в жорстокій взаємній війні або ж признала б його тиранську владу і по-мазохістському корилася б. Таким, зрештою, був і Фізкультурник, який тільки й знав, що бігати, стрибати, бити м’яча і примушувати робити це й інших, тобто бажав, щоб і вона бігала, стрибала й била м’яча на його команду-свисток чи на постріл із спортивного пістолета. Це все ясно і зрозуміло, але одне ховалось у темені: чому полюбила мене і чим привабив її я? Чи не тим, що уподібнювала до батька-ревнивця, а чоловіки-ревнивці теж люди із зовнішньою мужністю, адже її мати (а Іра таки їхня кровинка) так і не покинула творителя домашнього пекла, а мовчки терпіла? Коли так, то Іра не боялася в мені ревнивця, хоч і не без цього, а щосили бажала його в мені поселити чи виростити. Але знову-таки, це лише здогад, що покривався найбільше тьмою, яка ледь-ледь просвічувалася моїм мозковим проміттям, і це немало мене змучувало.