Маєш рацію, сказала, відкриваючи сумочку. — До речі, і я дещо захопила. Мої дитячі фотокартки, якщо тобі цікаво.
І вона, сховавши листи, витягла конверта із фотокартками.
Це й справді було цікаво: і листами, і фотокартками впроваджувала мене у своє дитинство, ніби й справді бажала, щоб я її від того тягару звільнив.
Пильно розглядав старі, неякісні, увіч аматорські світлини: там була маленька дівчинка в незугарній одежі (зрештою, всі ми тоді ходили в незугарній одежі), яка дивилася на світ настороженим вовченям. Але на жодній не було ані батька, ані матері.
— Хто це фотографував? — спитав я.
— Хто ж, як не батько! Але фотограф із нього кепський. Окрім того, не любила фотографуватися, а він мене примушував, через це й дивлюся таким вовченям.
— А тебе примушувати не можна! — сказав я.
— О, це точно! — сказала, засміявшись. — Тоді стаю недобра. Я вільна пташка, і в клітку заганяти мене не можна.
Я це знав. Мимохіть мигнула думка: яка величезна різниця між цими фотокартками і тими, що бачив у господині. Воїстину — два різні світи: там спокій, злагода, любов, тут — вовченя, яке помістили в зоопарк, чи пташка, зачинена в клітці.
— Це знято в Житомирі? — спитав.
— Так! Через це й захотіла тобі показати, щоб ти пізнав мій Житомир, неподібний до твого.
— По-моєму, нічого не знаєш про мій Житомир, — спокійно сказав.
— Дещо, — мовила, загадково всміхнувшись. — Подивися ще на цю. Знаєш цього чоловіка?
І вона подала маленьку знімку, з якої дивився на мене молодий мій батько. І хоча для мене вже не було відкриттям, що наші родини між собою пов’язані, не міг не вразитися, очевидячки, тому, що вона раптом відкривала переді мною свої карти.
— Здається, це мій батько, — сказав розгублено. — Де ти це взяла?
— Моя мати після того, як твій батько помер і вона повернулася із Житомира, викинула цю фотокартку у сміття, не подерла, а викинула, а я підібрала.
Отже, Іра цілком перестала грати зі мною щодо нашої родинної історії в кота-мишей і прямо про те зголошувала. Я ж до цього готовий не був, цим і зумовлене моє замішання.
— Прізвище твоєї матері — Калиновська? — спитав я.
— Так, — відповіла. — І, по-моєму, ти давно це знаєш.
— Але звідки? — спитав обережно. — І чому того певна?
— Я ж відьмочка, — грайливо повела очима. — Писала ж тобі, що вмію відганяти хмари.
— Ні, серйозно, — спитав я, — з чого взяла, що знаю про це?
— Нутром відчувала, — таки серйозно відказала вона.
— Отже, ми з тобою грались у кота й мишу?
— Мабуть, — усміхнулася твердо. — От чому часом тебе боюсь. Боюся твого розуму.
— Справді, здогадувався, що твоя мати — Калиновська, мовив я задумливо. — Її саму не раз бачив, бо заходила до нас. Дещо з тієї історії знаю, але більше — ні.
— Мама заходила до вас? — здивовано спитала Іра.
— Так, не раз, — звістив я. — І мати моя ставилася до неї цілком неревниво. Знала і її київську адресу, вони навіть трохи листувалися. А коли батько помер, надіслала телеграму.
— Та телеграма була, як грім із ясного неба, — сказала мені в тон Іра. — Батько лютував. І саме тоді мати збунтувалася. Сказала: або поїде на похорон, або піде з дому. І батько вперше в житті здався й відпустив її. Була відсутня кілька днів, а приїхала ніби цілком спокійна. Тоді й викинула ту фотографію. Тепер ти розумієш, чому не могла завести тебе у свою родину?
— І раніше це розумів, — сказав, — тож жодних претензій. Але не все в цій історії ясне.
— Що ж тобі не ясно? — спитала Іра.
— Коли Кал… тобто твоя мати тримала цю фотокартку аж до батькової смерті, то це значить, що любила його?
— Саме це і створювало пекло в нашому домі, — відказала Іра якимсь сирим чи сірим голосом. — Відтак і моє дитинство складалося з прикрощів та потрясінь, поламане й понівечене.
— Але чому вирішила відкритися? — спитав.
— Щоб раз і назавжди з тим покінчити, — твердо мовила. — Як мама, коли викинула цю фотокартку. Хочеш, віддам її тобі?
— Хочу! — сказав я.
Знову взяв світлину й роздивився. Була потерта, вилиняла, але ліпшої якості, як ті, що робив з Іри її батько. Замолоду мій тато був красенем, із видимою, зовнішньою ознакою мужності, саме такі, не в міру мені, жінкам і подобаються.
— Гаразд, сказав, ховаючи фото в нагрудну кишеню сорочки. — Але все одно, мені не все ясно.
— Що ж тобі не ясно?
— Наскільки знаю, не батько мій покинув твою матір, а вона його.