— Ходяча вона чи лежача? — поставив я материне запитання.
— Трохи дибає, — неохоче відповіла Іра й додала з якоюсь глибокою гіркотою: — Не вдається нам з тобою любитися без батьків, дідів та прадідів.
— Бо й не можемо, коли стосунки і справді серйозні.
— Воліла б, щоб це був флірт, — сказала задумливо. — А ми влізли в свої стосунки по самі вуха.
— А сестра твоя знає, хто її батько? — запитався я.
— Не «твоя», а «наша», — поправила Іра, — адже ми через сестру родичі. Мама їй розповіла про те під час того ж інсульту, в лікарні. Зрештою, відала, що ми тільки наполовину сестри, але їй подавали баєчку, що її батько загинув на війні.
— І це майже правда, — сказав я. — Мій батько помер від воєнних ран. А які ваші стосунки?
— Ніякі, — мовила стримано. — Нема нічого спільного та й ніколи не було.
І між нами знову зависла пауза. Зрештою, Іра заворушилася і промовила майже спокійно, хоч і холодно:
— Брехня навколо, сама брехня! Всі нею обплутані, ніби сіткою, і борсаються, начебто можуть звільнитися. Труять нею себе і всіх біля себе. Труять життя і світ, а що найгірше — знаходять цьому виправдання. Нічим дихати в тій чорній сітці! Знаєш, як її розірвати?
— А хочеш її розірвати? — запитав я.
— Дуже хочу! — відказала, прохально подивившись. — На тебе вся моя сподіванка.
— Тоді давай так, — сказав, беручи її тонку, довгопалу руку. — Нашу історію максимально, скільки можна, ми вияснили, таємниці свої розкрили, отже, до того не повертатимемося, хіба принагідно. Я тим часом, коли дозволиш, подумаю. А коли надумаюся, щось запропоную. А ти надумуйся від себе і також запропонуй. З’єднаємо пропозиції і дійдемо консенсусу.
— Ти й справді раціоналіст, — протягла вона, скривлено посміхнувшись. — Гадаєш, усе можна вирішити через раціо?
— Так, — мовив твердо. — Бо людині дано розум і власну волю, щоб могла знаходити виходи з усіляких пасток і сіток. Тож вихід обов’язково має віднайтись, інакше розум нам нінащо.
— Хотіла б думати так, як ти, — печально сказала Іра.
— І я б хотів, — прорік. — Тоді консенсусу обов’язково дійдемо.
Отже, всю дорогу в автобусі ми проговорили й незчулися, коли в’їхали в межі Житомира. Ясна річ, сказано було набагато більше, але цієї розмови до щоденника я не записував, а беру її з пам’яті, відповідно, пам’ять її, певна річ, добряче пересіяла. Може, щось із того забулося, але суть і фактаж зафіксовано точно. Мені й справді треба було подумати, але звик перетравлювати інформацію на самоті; коли ж балакаєш, думати про речі інші годі.
Ми вийшли з автобуса, і я запитав, чи не хоче вона побачити червоного будинка на Кашперівській, де проминуло її дитинство, і чи знає його номера? Виявилося, що знає, бо про поїздку сповістила матері; батькові ж, як правило, про поїздки не сповіщає, про них той довідується від матері. Отже, з батьком у неї стосунки не дружні, хоча його виправдовувала; можливо, це був протест проти домашньої деспотії. Здається, мій здогад, що вона полюбила мандри як супротидію батькові, мав підставу.
Побачити будинка свого дитинства Іра хотіла: до речі, там і досі, сповістила вона, жив материн брат.
— А чи не родовий це дім по матері? — спитав я.
— Так, — потвердила. — Це дім мого діда Калиновського.
Новина також цікава, бо свідчила, що Ірин батько прийшов до Калиновської в прийми, а в приймаків бувають свої комплекси. З другого боку, і це факт: не тільки Ірин батько вчинив матеріальну ласку Калиновській, одружившись із нею, а й вона йому, бо той власного житла не мав. Досі Іра не признавалася, що в Житомирі живуть її близькі родичі, але вона багато до чого не признавалася.
— Родичаєтеся? — спитав я.
— О ні, — відказала. — Дядько тільки раз приїжджав до Києва, мати кілька разів у Житомир їздила, але без дітей. У них стосунки — як у мене із сестрою. Окрім того, дядько терпіти не може тата, вони ніколи між собою не ладнали.
Отже, приймака в тому домі шанували не вельми. Звісно, в ті рази, коли Калиновська приїжджала до Житомира, заходила до нас. Можливо, задля цього й приїжджала, подаючи поїздки як відвідини брата.
— У дядька велика родина, отже, ми обмежували його життєвий простір, — сконстатувала Іра.
Іще один факт: виїзд відбувся не тільки через ревність, а з причин і прозаїчніших: обидві родини в одному домі не вживалися. Іра раніше романтизувала свій виїзд до Києва — реальність завжди прозаїчніша.