— То як нам вийти з нашої ситуації? — спитав я.
— Не знаю, — відповіла тихо. — Хочу почути твоє мудре слово, ти за мене розумніший.
І я відчув, що її рука стисла мою сильніше.
Не пригадував своєї обіцянки, був-бо зайнятий іншим. Але тут мене раптом ніби прорвало. І я заговорив, сам дивуючись, що так легко потекли слова:
— Ситуація і справді не проста, і те, що скажу, лише принагідна думка. Одружитися зараз не можемо, треба приготувати батьків.
— А де ж твої два шляхи? — спитала.
— Є, — мовив рішуче. — І не два, а три.
— Від дуалізму до тріяди. Бачу в тобі поступ.
— Іронізуєш? — спитав, бо розбивала цими репліками мою потокову наладнаність.
— О, вибач, я все ще під враженням від зустрічі з домом мого дитинства.
— То, може, не будемо про практичні речі? — спитав. — Адже в нас, як сказала, море часу.
Ішли якийсь час мовчки.
— Будемо, — проголосила тихо, але твердо. — Хочеться вирішити все в Житомирі. І ще раз вибач, що перебила тебе, — важко переключатись. Готова тебе вислухати. Отже, три шляхи…
Тепер зосередитися треба було мені, бо я не так сколотився, як сколихнувся.
— Так, — сказав. — Найпростіше, на твою ж пропозицію, відгородитися від батьків, дідів і прадідів, забути і їх, і їхні історії, тобто відірвати їх від себе, а жити власним життям. Тобто одружитись і на все інше плюнути.
— Що цьому заважає? — спитала так само тихо.
— Моя невлаштованість, незабезпеченість і бездахість. Тобто нам довелося б долати немалі труднощі. Без ремства, нарікань, аж доки чогось доб’ємось.
— По-моєму, це не найпростіший, а найскладніший шлях.
— Можливо. Але при добрій волі, любові, взаємодопомозі й відданості — цілком можливий.
Вона йшла якийсь час мовчки.
— Ти сказав, що одружитися зараз не можемо через батьків. Що мав на увазі?
— Коли залучимо до цього батьків. Тобто неможливо, щоб я пішов жити до тебе.
— Таки неможливо, — зітхнула Іра. — Який же шлях другий?
— Романтичний, — сказав я. — Зачекати кілька років, поки закінчу навчання і влаштуюся.
— Що ж у тому романтичного? — спитала, коротко на мене зирнувши.
— Знаєш, що таке таємний шлюб? — спитав я. — Шлюб осіб царської чи якої там крові з особами крові нецарської, а ти ж принцеса?
— Смієшся? — спитала втомлено й печально.
— Аж ніяк, — мовив я трохи патетично, здається, це мій ґандж — часом удаватись у патетику. — Я тут сидів і думав, що доля недаремно завела нас у місто нашого дитинства. Отож давай зв’яжемося тут взаємною присягою на вірність, любов, тобто постанемо зі своїм коханням не перед суспільством чи церквою, зрештою, це те саме, а перед Богом.
— Ти що, віруючий? — здивовано спитала вона.
— Тією мірою, якою віруючою є кожна людина — визнає вона це, а чи ні.
— Не зрозуміла, — зирнула на мене.
— Гаразд, спробую пояснити, — мовив я. — Якось мені розповідала, що, мандруючи, ледве не втопилася. Зверталася тоді до Бога?
— Так! — протягла вона. — Але це вийшло якось саме від себе. І звідки знаєш, що я зверталася до Бога?
— Бо не могло бути інакше, — категорично прорік. — Бог, Іро, не офіційна категорія. Бог — це те неосяжне і незбагненне, часточкою якого є кожна жива душа. Отож коли зверталася до Бога в час нещастя, то й віруюча. І невіруючим може бути камінь чи колода, а не жива істота з живою душею.
— Можливо, — сказала. — Отже…
— Отже, через взаємну клятву візьмемо таємний шлюб і хай це буде нашим чистилищем.
— Хочеш випробувати мене?
— Не тебе, а нас. Ти випробуєш мене, я — тебе, а ми — нас.
— А третій шлях?
— Третій шлях — найтяжчий, — сказав я і замовк.
— Слухаю тебе, — підігнала вона.
— Знаєш, що це таке: полюбовне розлучення? — спитав я.
— Коли розлучаються за взаємною згодою без ворожнечі, — відповіла.
— Так! Сама писала, що наш ліс для нас уже помер і нам треба шукати з нього виходу. Отож можемо покинути всілякі такі балачки, чудово погуляти містом нашого дитинства, випити, потім я проведу тебе до автобуса, поцілуємося — і розбіжимося.
— Та ніколи в світі! — вигукнула Іра. — Не хочу з тобою розлучатися!
— Не хочу і я, — мовив. — Але більше за те, що сказав, придумати не можу. Вибирай або давай свої пропозиції, і ми їх обміркуємо.
— Але ж не маю пропозицій! — сказала палко.
— Тоді вибирай одне з двох — тріяда в мене не вийшла, бо від третього ти відмовилася.
— А що хотів би вибрати ти?
— Яку позицію вибереш, на ту пристану.
— Можна мені подумати? — спитала зовсім тихо.