Выбрать главу

Валерій Шевчук

Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. МИЛИЙ КОХАННЯ ТЯГАР

Фрагмент перший

Зачин

Відразу хочу попередити читача, що в цьому скрипті є два оповідачі: крім того, що позначений як автор, ще мій приятель Микола Лико, професор історії і мій однокурсник в університеті. Річ у тім, що нам обом забандюрилося писати спогади: мені — свої, а йому — свої, а отже, після певного відчуження ми знову зблизилися: Микола мав у мені потребу як у мовностилістичному дораднику, а я в ньому — як у знавцеві нашого минулого, де почуваюся не зовсім на коні. Звісно, те, що ми майже одночасно вдалися до писання спогадів, твердо засвідчило: до наших вікон владно постукала старість. На метафоричному рівні — це перехід від співжиття з Ляхесис, що, як відомо, веде людину крізь мінливості долі і з якою нам обом жилося, хоч і не безклопітно, але не зле, до такої не вельми привітної супряжниці, як Атропос. Але одне хочемо, а інше мусимо робити. Бо настає такий час, коли, хочеш не хочеш, а тебе несе, як у розбурханому потоці, і тільки дурний поринає на дно через переляк, а кожен намагається в тому потоці якось борсатися. Отож ми почали писати спогади, у хитромудрий спосіб навіть їх видали, і на них, також спільно, був лише один відгук у пресі: невідома нам дама Ж. Смикальська написала, що обидві книжки винятково бездарні, бо від них тхне нафталіном; Микола Лико від того засмутився, не маючи досвіду на літературних «стезях», а я втішився, бо це свідчило: щось ту літературну даму роздратувало, а коли нерозумна жінка дратується — то ознака непогана, принаймні трохи підігріває авторську пиху, а це каталізатор успіху, принаймні для самого себе. Зрештою, я також, хоч і номінально, історик, отже, збирач усяких уламків та шмаття, яке й належить пересипати нафталіном, щоб воно, ошмаття, збереглося, інакше його пожеруть такі Ж. — не можу розшифрувати точно криптоніма, можливо, Жучка; гадаю, не від назви псиці, а від жучкá, кузьки, адже боїться нафталіну, а може, цього скорочення вжито, щоб сховати непристойніше слово? Отож ані мої, ані Миколині спогади не викликали в суспільстві жодного інтересу, окрім суворого звинувачення пані Ж. Скидальської, вибачте, Смикальської; але користь од цього зіштовхнення була, принаймні для Миколи: в нього пробудився інтерес до дослідження білих плям у власній генеалогії, а що документального матеріялу для цього роздобув небагато, то відступив його професіоналові-писаці, тобто другому «я» цього скрипту, щоб доповнив те, чого він не розшукав, фантазією, тобто заповнив порожні місця вірогідним, але все-таки фіктивним матеріялом, адже все фантастичне — фіктивне. І це дає мені сяку-таку сатисфакцію, бо означає: мій друг мої мистецькі достойності, на відміну від п. Ж. Смикальської, визнає.

А рух потоку слів, що складають цього скрипта, котрий, треба гадати, також пахнутиме тонконосим дамам нафталіном, було надано давнім, од 1621 року, віршем; його видлубав у «Київському літопису» 1241–1621 років мій-таки приятель, перше «я» цього писання; вірш звався характерно: «Забави і деякі справи рицарські». А весь інтерес у тому, що головний герой, як сказав мені Микола, носив прізвище Лико. Передаю йому слово.

Кожен сказав би, що прізвище не вельми шляхетне, бо лико — це підкірне пасмо в липи, з якого робили личаки, здираючи зі стовбура (є вираз «дерти лико»), а личаки носило, як правило, простолюддя, особливо на Поліссі, звідкіля і я родом. Отже, був переконаний, що коли я Лико, то й коріння моє селянське, хоч рід мій жив у такому не вельми знаному місті, як Романів у східному Волино-Поліссі. Але, подлубавшись в архівах, я з’ясував, що Лики — не корінні романівчани, а переселилися сюди в XIX столітті із Черкас. Одначе, прочитавши того вірша, потрапив у зачудування, бо в ньому йшлося про смерть «рицаря неоціненної печалі», як тут пишеться, притому не простого, а князя Семена Лика, який був черкаським підстаростою і, як сповіщається вже в самому літопису, загинув од чарівниці в Черкасах-таки.

Я був приголомшений. Одне те, що здобував підставу виводити себе з князів, які навряд чи ходили в личаках, а прізвище Лико дістали (тут увімкнув фантазію другий дійовець цього опису, зазначений як автор), бо, як чудові вояки (князь Семен таким був), «дерли лико» з тих, із ким воювали, отже, воно не буквальне, а метафоричне. Ну що ж, можна було б попишатися, хоч не мав жоднісіньких документальних підстав пов’язувати себе з тими рицарями, якими були князі Лики, хоч мої родичі колись у Черкасах таки жили. До речі, сам князь Лико мав у цьому місті лише дім для урядування, а більше мешкав в Олександрійську, що на південь від Черкас.