Наступного ж ранку князь Лико був знову на коні і мчав на чолі своєї хоругви туди, де, як оповіли втеклі люди, увірвався в їхні землі татарський чамбул. Князь і не подумав озирнутися, бо коли б це вчинив, то побачив би, що все навкруги залито яскравим ранковим сонцем, усе грає, яріє, смарагдіє й сміється. І тільки в одному місці залишається згусток пітьми, убраний у запаску й у сорочку з вишитими в чернь рукавами й з вінцем на голові, причому стрічки, що зливалися від нього (чи від особливого освітлення, чи від тіні дерева), здавалися сірі й однакові барвами. І той згусток пітьми тримав в очах по чорній крижинці, з яких так і не виступила чорна ніч, щойно проминула. Він же мчав розсміяний, юний, запалений, гінкий, виструнчений, із клаптиками сонця в очах, відчуваючи, як п’янко б’є йому в обличчя туге й густе повітря, і цілком забувши про потіхи свої, яким ще вчора й позавчора, передвечір і ввечері віддавався з великою радістю. А велика радість і тепер його не покидала, тож не мав у серці жодної скрухи й отухи.
Та ж тінь, що пильно за ним стежила, залишалася нерухома і то тільки доти, доки маячив перед очима, а щойно від нього та хоругви залишилася сіра хмара порохів, тінь схитнулася й рівною дорогою, не криючись і не ховаючись та й не пришвидшуючи ходи (адже була важка від накопиченої темені), рушила вулицею і покрокувала у скерунку, лише їй відомому: може, вийшла за місто в ліс, а може, з міста й не виходила — все залежало від того, де мешкала відома всім баба Пуця, яка, як брехали люди, ніколи не була дитиною, і дівкою, і заміжнею, а все — бабою. А що ніколи не була молодшою, то й не старіла, принаймні найстарший у Черкасах дід Спиридон, якому було, як він вважав, сто і оден рік, про це казав як самовидець, а він був і дитиною, і юнаком, і чоловіком у зрілості та літах.
— То така баба, — казав, — що їй більш як сто і два — багато старша від мене. А ще вона така, що й чорт не вхватить, отож лучче її обійти.
Але тінь, що простувала дорогою, й не мала наміру її обходити, а може, завдяки таким, як вона, котрі постійно потребували заходити з бабою Пуцею в конфіденції, та й мала підстави залишатись у часі недіткнутою. Отож тінь переступила перелаза й побачила хатку, аж таку невеличку, що в неї не влізло б двоє людей, а в дворику малу копанку із цілком покритою ряскою водою, аж здавалося, що то зелений тічок. А на тому тічку стояла в личачках біла бабуся, бо все в ній було біле: і волосся, і кораблик на голові, й одежа, а її обув’я аж нітрохи у воді не мочилося.
— Що, вже поїхав? — спитала баба Пуця.
— Поїхав, щоб його чортяка вхопив, — сказала дівка-тінь.
— Не можеш угамувать кохання?
— Якщо це кохання, то щоб я сказилася, — сказала прибула таким зимним голосом, що її слова випливли з рота ніби покриті памороззю.
— Ага, ага! — проспівала баба Пуця. — Зайшла, любонько, вже в тяж? Той такий, що йому довго не треба.