— Візьмемо, — відповідаю я сердито.
— Добре, — погоджується тато. — Тоді нумо збиратись, час вже додому.
Ми складаємо снасті і йдемо через гай стежкою до нашої машини. Проходимо повз намет безхатька-алкоголіка.
Він сидить на землі, розчепіривши ноги, і весь якось дивно труситься. Навіть не дивиться в наш бік.
— А-а-а! — раптом він починає страшно волати. Падає на землю, обличчям на каміння та гілки. — М-мм… Хр-хр… — хрипить він задихаючись.
Тато ставить сумку на землю, швидко підходить до безхатька. Присівши поруч, перевертає його набік. Намацує в нього пульс, підклавши під голову свою долоню.
Я стою у кількох кроках і бачу, що обличчя безхатька в крові, грязюці та прилиплому листі.
— Хе-хе, — хрипить безхатько, продовжуючи труситись. Його ноги смикаються, як у жаби, яку оглушили каменюкою.
Тато дістає мобільник, дзвонить:
— Не знаю його імені, на вигляд йому років п’ятдесят. Він безхатько.
Схоже не епілептичний напад. Скоро приїдете? Добре, буду чекати.
6
Їдемо в машині додому. Перед моїми очима сцена: санітари кладуть безхатька на ноші і, прив’язавши ременями, несуть до фургону «Швидкої допомоги». Безхатько великий, чорний, брудний, страшний…
— Треба було віддати йому ту рибину, — каже тато, пригальмувавши на повороті. Схоже, він чимось засмучений.
Мене охоплює така лють, що я починаю бити ногами в спинку переднього сидіння.
— Припини! — наказує тато. — В тебе мокрі та брудні кросівки.
Але я наперекір йому ще сильніше лупцюю ногами спинку сидіння.
Тому що це моя риба! Нікому її не віддам!
7
Ніколи досі я не був таким нещасним, як у той останній місяць літа.
Як і раніше, у вихідні ми їздили на затоку. Тато та інші рибалки потроху ловили, а в мене не було жодного кльова! Наче якийсь злий чаклун наслав на мене чари.
Ночами я часто плакав. Вже не знаючи, кого просити, звертався до Франциска Ассизького: «Святий Франциску! Ти допомагаєш всім нещасним, навіть жабам і крабам. Чому ж ти не хочеш допомогти мені? Чому в мене не клює?..»
Безхатько-алкоголік не повертався. Тато сказав, що, мабуть, він в якійсь лікарні на лікуванні. А після лікування йому допоможуть із житлом, і сюди він вже навряд повернеться.
Шкода! Затока без безхатька спорожніла: ніхто більше не годував птахів, не співав пісні крабам, не дресирував кота.
8
Того осіннього ранку видалася на подив тепла погода. Ми з татом йшли стежкою до нашого місця на березі.
Коли ми проходили повз намету безхатька, я побачив, що над тліючим вогнищем в’ється дим. З намету раптом вискочив дикий кіт і зник у кущах.
— Безхатько повернувся! — вигукнув я і побіг до берега.
— Хелло, — я простягнув йому руку. Лише зараз я зрозумів, як скучив за ним.
— Хелло, бой, — він потиснув мені руку у відповідь.
Безхатько сидів на великому камені у воді, в темному халаті, переперезаний поясом. Курив.
Зараз він виглядав більш-менш доглянутим, не таким кудлатим і брудним, як раніше.
— Ти вже вилікувався? — спитав я.
— Так, мені зробили операцію і з лікарні направили на реабілітацію.
Але звідти я збіг.
— Правильно зробив, що збіг, — підтримав його я. — тільки не кажи про це моєму татові. Мій тато медбрат, обов’язково захоче знову тебе лікувати.
— Дякую, що попередив.
— Нумо ловити рибу разом.
— Ні, якось іншим разом, не сьогодні, — він підозріло подивився скоса на тата, який щойно підійшов до нас. — О’кей, бой, мені час іти, на мене чекають, — відкинув недопалок і, піднявшись, пішов уздовж берега.
З птахів першою його побачила сіра чапля: вона подивилася на нього маленькими гострими оченятами і заплескала крилами.
9
У той день я наловив повний рибник риби! Пізно ввечері я лежав у своєму ліжку, прикривши очі. Мені здавалося, що я не вдома, а все ще на затоці: тримаю спінінг, і хтось таємничий у воді смикає за гачок. Я щасливо вдихав запахи водоростей і упалого листя.
Мені ввижався чоловік у темній рясі, підперезаний поясом. Чи то був святий Франциск, чи то безхатько. Поринаючи у золотаві трави, він не йшов, а наче ковзав по землі, по остюках та розбитих пляшках, ледь торкаючись їх босими ногами, і там, де проливалася його кров, виростали живі квіти.