— Яка сумна історія трапилася з сером Денверсом, — сказав правник.
— Дійсно, сер. Вона наробила багато галасу, — відповів Гест. — Той убивця, понад усякий сумнів, божевільний.
— Я хотів би почути вашу думку щодо цього, — провадив Атерсон далі. — Я маю документ, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з цим документом далі. Неприємна справа, м’яко кажучи. Ось він перед вами — автограф убивці.
Гестові очі спалахнули, він сів і з запалом почав вивчати листа.
— Ні, сер, — підсумував він, — це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.
— Судячи з усього, і написала його дуже дивна особа, — додав правник.
Саме тоді ввійшов служник із запискою.
— Вона від доктора Джекіла, сер? — запитав клерк, ледве глянувши на папірець. — Почерк наче мені знайомий. Щось особисте, містере Атерсон?
— Лише запрошення на обід. Хочете поглянути?
— Одну хвильку. Дякую, сер, — клерк поклав обидва аркуші поруч і став прискіпливо їх порівнювати. — Дякую, сер, — нарешті сказав він, повертаючи обидва папірці, — дуже цікавий почерк.
Виникла пауза, впродовж якої містер Атерсон боровся з собою.
— Навіщо ви порівнювали їх, Гесте? — не витримав він.
— Річ у тому, сер, — клерк підшукував слова, — що між ними існує дивовижна схожість, обидва почерки майже ідентичні, єдина різниця — нахил літер.
— Дуже дивно, — вимовив Атерсон.
— Справді, як ви кажете, дуже дивно, — погодився Гест.
— Я б не згадував більше про цю записку, ви розумієте, — сказав господар.
— Так, сер, — промовив клерк. — Я розумію.
Щойно містер Атерсон залишився сам, він замкнув записку в глибині свого сейфа назавжди.
«Невже, — подумалося йому, — Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.
Епізод із доктором Леньйоном
Збігав час. Тисячі фунтів обіцяли у винагороду тому, хто знайде вбивцю; вбивство сера Денверса викликало обурення громадськості, та попри все поліція не могла знайти жодного сліду, містер Гайд зник так, начебто його ніколи й не існувало. Розкопали багато з його минулого, звісно, все те було ганебне. Розповідали про його жорстокість, бездушну і несамовиту, про безпутне життя, про його дивних компаньйонів, ненависть, що оточувала кожну його дію. Але про його теперішнє місцеперебування не було відомо нічого. Відколи він полишив своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, він наче випарувався. Плинув час, і поступово містер Атерсон став звільнятися від пекучого почуття тривоги і приходити до ладу сам із собою. Смерть містера Денверса, як на нього, повністю спокутувалася зникненням містера Гайда. Тепер, коли лихий вплив містера Гайда був у минулому, для доктора Джекіла почалось нове життя. Він перестав бути відлюдником, поновив стосунки з друзями, знову став жаданим гостем і жартівником. Відомий своїм доброчинством, став також відомий своєю побожністю. Він був завжди при ділі, полюбив довгі прогулянки, робив добрі справи, обличчя його посвіжішало та стало відкритішим, наче він здобув внутрішню злагоду сам із собою, й понад два місяці він тішився спокоєм.
Восьмого січня Атерсон обідав у доктора Джекіла в невеличкій компанії. Був там і Леньйон, і господар поглядав на одного та другого точнісінько так, як у ті давні часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого січня, а далі й чотирнадцятого двері будинку виявилися замкненими для правника.
— Доктор не виходить, — пояснював Пул, — і нікого не приймає.
П’ятнадцятого Атерсон спробував іще раз — і знову отримав відмову. Правник звикнув протягом останніх двох місяців майже щодня бачитися з другом, тому повернення до самотності дуже гнітило його душу. На п’ятий вечір він запросив на обід Геста, а на шостий — сам вирушив до доктора Леньйона.
Тут нарешті йому не відмовили, та коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася із зовнішністю доктора Леньйона. Смертний вирок був виразно написаний на його обличчі. Рум’яний здоровань поблід, схуд, полисів і постарішав; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду найбільше вразили правника, а погляд, у якому відбивався глибоко прихований жах. Не схоже, що доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Атерсонові.
«Так, — думав він, — Леньйон — лікар, він повинен знати свій стан і скільки йому лишилося жити, але усвідомлювати це йому над силу».