— Ви кажете дуже дивні речі, Пуле, просто якісь дикі речі, люб’язний, — промовив Атерсон, покусуючи пальця. — Припустімо, сталося саме те, що ви запідозрили, припустімо, доктора Джекіла… що ж, нехай убито; але що спонукає вбивцю залишатися тут? Тут щось не сходиться, в цьому немає жодного сенсу!
— Гаразд, містере Атерсон, вас нелегко переконати, але я спробую ще раз, — сказав Пул. — Ви повинні знати, що весь останній тиждень він чи воно, чи хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Іноді мій пан робив так — писав нам накази на клаптиках паперу і залишав на сходах. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть усю їжу ми полишаємо на сходах, і коли ніхто не бачить, він забирає її! Отак, сер, щодня, або навіть двічі, або й тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилали до всіх можливих аптек у місті. Кожного разу, коли я приношу замовлене, то отримую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, й отримую нове направлення до іншого аптекаря. Йому ці ліки дуже потрібні, сер, але ось для чого?
— Ви маєте при собі якийсь із цих папірців? — спитав містер Атерсон.
Пул занурив руку в кишеню і трохи згодом дістав м’яту записку, яку правник, нахилившись до свічок, почав ретельно вивчати. Її зміст був таким: «Доктор Джекіл переказує свої вітання джентльменам з фірми Моу. І запевняє їх, що останній отриманий ним зразок не досить очищений і не придатний для використання в цілях доктора. У 18… році доктор Джекіл придбав велику кількість цього препарату у фірми Моу. Зараз він просить якомога ретельніше передивитися, чи не залишилося речовини такої самої якості, і якнайшвидше вислати йому. Вартість не має жодного значення. Важливість цього прохання не може бути переоцінена». До цього моменту листа було витримано в серйозному тоні, але далі разом із чорнильною плямою виплеснулися емоції доктора. «Заради Бога, — дописав він, — знайдіть щось зі старих запасів».
— Дуже дивна записка, — сказав містер Атерсон, а потім різко запитав: — А чого вона досі у вас?
— Аптекар із фірми Моу дуже розлютився, коли я йому її приніс, і жбурнув записку в мене, — пояснив Пул.
— Це безсумнівно почерк доктора, чи не так? — вів далі правник.
— Так, почерк справді дуже схожий, — відповів служник похмуро, а потім зовсім іншим тоном додав, — але почерк нічого не доводить! Я його бачив!
— Бачили його? — повторив містер Атерсон. — Кого?
— В тому-то і справа! Це було ось як. Я несподівано увійшов до анатомічного театру з саду. Напевно, він вислизнув з кабінету, щоб пошукати ліки або ще щось, двері залишились відчиненими, і в дальньому кінці кімнати я побачив його, коли він щось вишукував поміж коробок. Він обернувся, угледів мене, скрикнув і чимдуж побіг нагору в кабінет. Я бачив його близько хвилини, але й від того волосся піднялося на моїй голові сторч, наче у їжака. Сер, якщо це був мій господар, чого б він надягав маску на обличчя? Якщо це був він, чого б він, упізнавши мене, закричав і втік, наче щур? Я служив йому досить довго, щоб… — чоловік замовк і затулив руками обличчя.
— Все це дуже химерно, — сказав містер Атерсон, — але мені здається, я починаю трохи розуміти, що тут коїться. Ваш господар, Пуле, просто підхопив одну з тих хвороб, що катують тіло і спотворюють зовнішність. Через це міг змінитися голос, через це він надягає маску й уникає зустрічей із друзями, цим можна пояснити і його нетерплячість щодо ліків, завдяки яким у його душі жевріє надія на зцілення — дай Боже, щоб то була не марна надія. Ось таке моє пояснення, воно дуже сумне і навіть жахливе, Пуле, але досить просте і природне. Все сходиться, і ми можемо полишити нашу надмірну тривогу.
— Сер, — промовив дворецький, і його обличчя вкрилося плямами, — та істота не була моїм господарем, і це чиста правда. Мій господар, — служник озирнувся і зашепотів, — він високий на зріст, має гарну статуру, а цей був схожий більше на коротуна.
Атерсон спробував запротестувати.
— О сер, — майже заголосив Пул, — невже ви думаєте, я не впізнаю свого господаря після двадцятьох років? Невже ви гадаєте, я не знаю, на якому рівні його голова, коли він заходить у двері кабінету, де я бачив його кожного ранку мого життя? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом, лише Господь Бог відає, що то було, але точно не доктор Джекіл. Відчуває моє серце, що його вбили.