— От скажи мені, Х'ялмаре мій просвітлений, чого місцеві жителі так люто ненавидять свій, бляха, рідний край. Гуцули в Яремчі і довколишніх селах робили — та й роблять — те ж саме. Скидають все своє гівно «в берду» — в перший-ліпший рівчачок, потічок чи урвище. Оскільки всі ці природні об'єкти інколи знаходяться на певній відстані, найпростіший шлях до чистоти — річка Прут, нещасна водна артерія. Треба якось дослідити, які ж пустоти душевні тим сміттям дикуни намагаються заповнити… — Ну, я би не зовсім погодився зі словом «дикуни», просто, зважаючи на їх фінансовий стан… — очікувано запротестував Х'ялмар.
— Звичайно, пробач будь ласка. Вони ж такі бідні, нещасні, на мотоциклах їздять цілими днями — від розпуки, певно? — і видзвонюють із мобільних моделі «А в мене крутіший, ніж у тебе!» в Армію Спасіння. Вибач, коханий, але бідність жодним чином не виправдовує відсутності культури. М-да, слово «культура» тут я вжила у збаналізованому сенсі, але ти мене зрозумів.
— Та що ж ти так їх не любиш?
— Я? Не люблю? Та мені плювати, за великим рахунком. Я не співець знедолених народів, я вже казала тобі про це. Просто вони тут так бідують від нестачі землі, а як тільки вдеруть шматочок — одразу вирубують там дерева і щось у лихоманці засівають, і потім на будь-який «нічийний» клаптик грунту всім кампунґом [11] звалюють відходи. Чимось мені це нагадує історію того пакистанця, що отримав відкоша і розрив заручин — батьки нареченої розірвали їх, пам'ятаєш?
— Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.
— М-да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…
— Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.
— А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.
Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з'їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви — бути з'ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х'ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно — вбити колишні страхи, пов'язані з колапсом першого кохання:
Головне, що нам є про що поговорити. — («Головне, щоби було про що помовчати» — згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).
— І є про що помовчати, — Х'ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.
— З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес-леді і засинати на другій половині третього абзацу.
— Можна ще їсти, — Х'ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, — знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно-гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…
— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:
— писати статті у популярно-філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);
— писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);
— валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);
— їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч-Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно-театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;